Читати книгу - "На скрижалях історії"

Щодня з рання мелодійний передзвін металу зустрічає селян біля кузні. Чимало їх сходиться сюди, хто з чим: тому рогача зробити, іншому сокиру чи ножа або невеличке свердельце.

Господарі часто приводять коней кувати, особливо взимку, і завжди пізно звечора або дуже рано. Мужики розсідаються хто-де й чадять махрою. Чого тільки тутечки не почуєш від них. Обговорюються всі сільські новини, переважно різні смішні теревені. А коли з'являються ще й «штатні балакуни», тоді вистачає всього й реготу, і страху, та й чого тільки захочеш. У Івана накопичується стільки вражень від почутого в кузні, що вистачає на цілий тиждень обмірковувати їх.

Якийсь хазяїн буває привезе нового воза окувати, тоді коваль дріб'язкові замовлення не виконує, залишає до наступного дня. Ця робота тяжка, аж пізно ввечері повертається батько до хати сильно зморений. Сажа на обличчі, на носі, під очима, на вухах. Після вмивання сідає вечеряти. На обох руках синіми шнурочками випинають натруджені жили, а рука, у якій він тримає велику дерев'яну ложку, потроху здригається.

Він середнього зросту, широкоплечий, має міцну шию, круглу голову з залисинами, високий лоб, сірі ласкаві очі. Носить змолоду невелику бороду й має схожість із царем Олександром III. На старість борода стала як лопата, а чуб кучерявився аж до самої смерті, хоч і білий із сивиною, такі ж і вуса. Носить батько матнисті широчезні штани з домашнього грубого полотна, пофарбовані щавлевим коренем, заправлені в чоботи, сорочку з пазухою на дві половини, вишиту візеруванням, теж заправлену в штани. Рукава широкі, закочені до ліктів. Він витирає ними піт із чола, а мама нарікає на те, як пере білизну. Узимку батько одягає коротенький кожушок і вигорівшу від гарячого горнила шапку.

Якось один господар привів жеребця підкувати. Батько, як і завжди, передню кінську ногу взяв собі між коліна й почав розчищати копито, прирівнюючи до підкови. Аж раптом жеребець зубами ухватив батька за плече. Миттєво батьків кулак опустився на кінську голову проміж вух. Жеребець так і окляк на передні ноги. Іван бачив це власними очима й повірив, що батьків кулак достатньо авторитетно впливає на кінські мізки.

Мав батько силу неймовірну! Якось змовилися вербівські мужики не пустити через селянські поля навпрямці підводи, які вкорочували собі шлях на ярмарок із Кам'янки до Телепиного. Їде повсякчас разом більше сорока підвід, уключно з жидками, на кожному возі по шість душ із товаром. Торгівці, не звертаючи уваги на неодноразові застороги, продовжують зрізати шлях полями будь-якої днини, бо так коротше на дві верстви.

Через річку на краю Вербівки нещодавно спорудили новенький місток. Біля нього так і лишилася двадцятип'ятипудова чавунна «баба», якою забивали палі під час будівництва. Напередодні ярмаркового дня вербівські чоловіки гуртом поставили цю чавунну «бабу» посеред містка, унеможлививши таким чином проїзд возами.

Уранці другого дня, ще тільки сіріло, перед містком скупчилася вже ціла валка підвід. Кругом «баби» метушаться чоловік із сорок жидків і ніяк не посилять зрушити її з місця. Порадившись, вирішили звернутися за допомогою до місцевих мешканців. У першій же хаті дід Йосип надоумив їх:

— Просіть коваля Харченка, лише він вам зможе допомогти.

Приплелися посланці до нього, жаліються всі гуртом:

— Тільки ви можете зарадити нашому горю. На містку лежить якась залізяка важка, не дає проїхати.

Батько їм втлумачує:

— Не годиться їздити по засіяних полях людських. А ви громаді села не корилися, тому вона й заповзялася цього разу витребувати з кожної підводи за нанесені збитки по карбованцю. Коли ж і надалі будете їздити навпростець полями, тоді можете лишитися й взагалі без коліс. Ну, а тепер ідемо до містка, і зберіть по карбованцю.

— Ну, а як же залізяка? — журяться посланці.

— «Бабу» з містка я прийму, щоб звільнити проїзд.

Гроші зібрали. А він, натужившись, важку «бабу» за вухо перетяг на інше місце й торгівці рушили далі в Телепине на ярмарок. Зібрані гроші, як і домовлялися, розділили між вербівчанами, які на полях отримали збитки.

У ярмаркові дні частенько носить коваль продавати свої вироби: сокири, ножі, ножиці, долота, серпи, свердла й інше, а малюки Антін, Артем та Іван усідаються на причілку, який обігріває ласкаве сонце, і нетерпляче очікують.

Батько завжди з такої нагоди, неодмінно приносить із Телепиного гостинців: дуже солодких ріжків, розмальованих коників, а іноді риби, що дуже дивно пахне. Коли мама допомагає йому нести на ярмарок те залізяччя, тоді, за її порадою, діти виносять старе рядно, простеляють його на возі, який стоїть завжди на причілку й терпляче чекають батьків. Товар батьковий розкуповують охоче, бо він добрячого ґатунку.

Як приходить неділя, зранку не їдять, доки церковна служба не закінчиться. Малеча на вулиці нудиться під тином, очікуючи на мирян із церкви. Виглядають своїх і діти що мешкають через шлях, сидять, гойдаються на схилених воротях.

Коли святково одягнуті богомольці починають мрячити в кінці вулиці, значить служба в церкві вже скінчилася. Сусідські діти мчать стрімголов до хати й кожен виносить пироги. Сідають на воротях і через шлях хизуються перед ковалевими дітлахами, які смаковиті в них наїдки. Ті ж, у свою чергу, також пурхають прожогом, з легкістю метеликів, до своєї хати. Хапають по шматку житнього хліба й мовчки наминають. Житняк із вітром їм набагато апетитніший за пироги з сиром, а мама ще не встигла малечі зварити сніданок.