Читати книгу - "Кривоклят"

дев’яностошестивідсоткової сірчаної кислоти, отримання перепустки межує з неможливістю й вимагає тривалих і навіть, кажучи відверто, багаторічних процедур, процедур надзвичайно витончених та послідовних, хоча, певна річ, і далі легше за отримання перепустки так званими легкохворими. Зрештою, колись придбати сірчану кислоту також було незрівнянно легше, достатню було зайти в аптеку і сказати: Пляшку сірчаної, дев’яностошестивідсоткової кислоти, будь ласка, прошу, дякую, без зайвих церемоній, зрештою, мене ніколи не цікавило, яким чином цю сірчану кислоту використовували, що лікували дев’яностошестивідсотковою сірчаною кислотою, якою я, своєю чергою, мав намір лікувати суспільство, досить, що вона була доступна без рецепту, на першу вимогу, достатньо простягнути руку і п’ятдесятишилінґову банкноту з Фройдом, що не означає, що спочатку придбання сірчаної кислоти було легким для мене, навпаки, від самої думки, що мені доведеться підійти до аптечного віконця й попросити пляшку кислоти, я відчував нудоту, а двічі навіть пережив блювоту, незліченну кількість разів заходив до аптеки, ставав у чергу за двома чи трьома людьми, після чого в останній момент відходив, а одного разу аптекар навіть крикнув мені у спину: Не соромтеся, шановний, продам я вам ті презервативи, цілими тижнями я носився з тим, як розв’язати проблему придбання кислоти, саме обливання здавалося мені значно легшим, було технічною, а не емоційною проблемою, тоді як придбання кислоти було проблемою радше емоційною, ніж технічною, я виходив із квартири, спускався вниз, їхав автобусом або потягом до якогось більшого населеного пункту, де мене ніхто не запам’ятає, заходив до аптеки й виходив із порожніми руками, і це мало не доводило мене до шаленства, придбання кислоти було понад мої сили, але випробування тим, що я не можу купити кислоту, також було понад мої сили, й одного разу призвело до того, що після однієї невдалої спроби я проколов кількасот коліс у вантажівках, а іншим разом вирубав цілий лісовий розсадник — понад шістсот молодих саджанців дуба, один за одним, це мене донині наповнює великим соромом, але все тому, що для мене придбання кислоти межувало з неможливістю вже тоді, а що вже казати про сьогодні, коли я ув’язнений у Медичному центрі «Замок Іммендорф», а внаслідок запровадження так званих євросоюзівських норм придбати сірчану кислоту неможливо мало не для кожного, незважаючи на його мотивації та історію хвороби. Уже тільки це може довести до розладу, не кажучи про значно серйозніші клопоти, оскільки навіть переконання в глибокій значущості того, чим я займаюся, переконання, що я взявся за завдання, суттєвіше за моє індивідуальне й минуще існування, а отже, я можу й навіть повинен тим індивідуальним і минущим існуванням пожертвувати заради завдання, навіть це переконання — глибоке й утішне — не рятувало мене від неодноразових нападів мало не цілковитого розладу й бажання відмовитися від завдання, бажання капітулювати, сповзання якщо навіть не в так зване нормальне життя, то принаймні в життя так званого легкохворого, який віддає себе в руки лікарів і з байдужістю приймає призначення та скасування так званих ліків, які доводять його до єдино можливого кінця; найближчим до цього сповзання я був на третьому році арт-терапії, коли згуртовані сили лікарів зі славним на весь світ доктором Паулем Іммерфоллем, спеціалістом із психічного здоров’я на чолі, об’єднані із силами пацієнтів, позбавлених будь-яких мистецьких талантів, довели мене фактично до краю цього сповзання, і я був як ніколи близький до відмови від завдання, що точно вчинив би, якби Цеєтмаєр не попросив мене винести олівці. Пане Кривокляте, почув я в коридорі, але тихо, так тихо, що я сприйняв це за галюцинацію, які насправді траплялися зі мною нечасто, але траплялися, зрештою, в медичному центрі більше, ніж деінде, береться до уваги, що якийсь голос чи постать можуть бути галюцинацією, і це належить до сумнівів, які є найзвичайнішими для таких місць, однак невдовзі, проминувши двері до палати, де, як я незабаром дізнався, Цеєтмаєр мешкав уже добрячих вісімнадцять місяців, я знову почув цей заклик: Пане Кривокляте, тому, позадкувавши, я притулився плечем до одвірка, прочинив кінчиком пальця двері й поволі встромив голову всередину, аби побачити Цеєтмаєра, точніше худий, опуклий череп Цеєтмаєра, поголений налисо, але вкритий синюватою тінню нового волосся, череп Цеєтмаєра, з якого виглядала пара склистих, надприродно великих і неприродно світлих очей, Пане Кривокляте, мовив він утретє, я маю до вас величезну просьбу. Я знаю, що ви відвідуєте курси арт-терапії, тож хотів би звернутися до вас, саме таку форму він ужив, надзвичайно люб’язну, оскільки Цеєтмаєр, як і чимало пацієнтів, ув’язнених у лікарні за судовим вироком, зазвичай вдавався до особливо люб’язних і вишуканих форм, я хотів би звернутися до вас із покірною просьбою винести із зали олівець, а найкраще, якщо це, певна річ, можливо й не надто вас збентежить — саме так він і сказав: якщо це не надто вас збентежить — винести два олівці, один м’який, а другий твердий. Промовивши це, Цеєтмаєр перевів погляд на вікно, немовби вигадування такого довгого й супроводженого люб’язними формами речення його геть виснажило. Якби не це, я точно запитав би його, чому він сам не піде на курси арт-терапії й сам собі не принесе олівця, навіть два олівці — один м’який, а другий твердий, оскільки дивним чином одразу ж зрозумів, що Цеєтмаєрові, чиє прізвище мені судилося дізнатися лише згодом, потрібні ці олівці для рисування, а не для якоїсь іншої діяльності, у якій пацієнти медичного центру можуть використати олівці. Однак сам факт, що він перевів погляд на вікно з таким зусиллям, зусиллям, яке свідчило про неймовірне страждання і виснаження, вплинув так, що цього питання я не поставив, точніше не поставив його Цеєтмаєрові, оскільки поставив його самому собі й самому собі на нього відповів, крім того, як мені довелося переконатися лише згодом, краще познайомившись із Цеєтмаєром, я відповів на нього точнісінько так, як відповів би сам Цеєтмаєр. Жоден, кому насправді хотілося займатися мистецтвом, незважаючи на те, чи хотів він цього заради самого процесу, чи теж тому, що повірив у сформульовану знаменитим доктором Паулем Іммерфоллем теорію лікування психічних хвороб за допомогою мистецтва, не міг займатися ним за межами курсів, на самоті, з повагою до цього незвичного стану, коли людина піднімається із самого дна свого стану, тобто з одурманеного ліками тіла, що лежить на неприязному й навіть образливому металевому ліжку й на лікарняній постелі, що так само образлива, як і металеве ліжко, яка навіть у день доставки з пральні та після застелення здається затхлою та брудною, коли людина