Читати книгу - "Прекрасна чаклунка"

— Кажу тобі, йолопе, що султан неживий! — гукнув Франта розлючено.

— Це кажеш ти, — правив своє Петр. — А хоч би й так, то я ще маю в Стамбулі дружину.

— І вона вже нежива, домочок ваш зрівняно з землею, а твого тестя посадили на палю! — закричав Франта.

— Це кажеш ти, — повторив Петр. — Ні, Франто, я не покараю тебе, бо сам винен, що ти схибив. Не слід було доручати тобі непосильне діло, яке стало втричі тяжче для тебе за моєї відсутності. Тоном добросердого вельможі, що вибачає помилку підвладного, він повів далі так: — Кажеш, ти єдина в світі людина, що стоїть іще за мене. Сумно було б, якби це була правда. На щастя, за мене ще стоять султан і моя дружина.

— Неживі! Обоє вони неживі! — гукнув Франта. — Ти що, не розумієш людської мови?

— Облишмо це, — сказав Петр. — Капітан найняв тебе за юнгу?

— Так, я найнявся на це паршиве корито юнгою, хоч воно пливе до Стамбула, — сказав Франта. — А чому я це зробив, хоч міг залюбки найнятись на отой розкішний корабель, що стоїть поруч нас і має пливти на захід? Бо хотів остерегти тебе, бевзю, бовдуряко, так, хотів тебе остерегти, важачи життям подався до тебе, хоча в Стамбулі мене нічого не чекає, крім гострої палі! А ти все не хочеш і не хочеш повірити!

— Справді, не хочу, — погодився Петр. — Та я знаю, що ти хотів добра, а тому не хочу й того, щоб ти через мене терпів шкоду. Коли боїшся вернутись до Стамбула, я попрошу капітана, хай тебе відпустить, та й наймись на оту «Венецію».

Франта аж затремтів з радості й нетерплячки.

— Той корабель називається «Венеція»? — тихо спитав він.

— Так, «Венеція».

— А що коли твій капітан не відпустить мене?

— Я йому заплачу, — сказав Петр.

— А ти що потім робитимеш?

— Попливу далі.

— До Стамбула?

— До Стамбула, аякже. Я не виключаю можливості, що там була якась колотнеча, але напевне зовсім не така грізна, як ти чув. Я сам багато разів пересвідчувався, як поголоска, переходячи з уст в уста, розростається до безглуздя. І смішно подумати, щоб така поголоска, досягши моїх вух, так мене налякала, що я візьму ноги на плечі.

Тоді Франта усвідомив, що Петр має слушність і не може поводитись інакше, бо він, Франта, не здобув такої ваги, щоб його осторога була переконлива: мало говорити правду, треба ще бути досить поважною особою, щоб твоя правда звучала правдиво, а він, син повії, померлої від сивухи, не був такою поважною особою. Він спробував ще раз пояснити, що йдеться не про поголоску: він-бо, Франта, сам розмовляв з людьми, які були тоді в Стамбулі й бачили всю бучу на власні очі. Але його слова були бліді й марні, без ваги й доказовості, вони не мали хоч би стільки сили, щоб розігнати дедалі більшу Петрову нетерплячку й нудьгу, що їх будять пусті теревені в такій діяльній людині. І тому Франта врешті здався.

— Ну що ж, коли ти й слухати не хочеш, роби як знаєш, — сказав він. — Я зробив, як повинен був зробити давній товариш, сказав тобі все по щирості й товкмачив, як лишень умів. Більше я для тебе не можу зробити. Іди ж поговори за мене з капітаном, але кажу тобі — перше скинь оцей тюрбан та всі турецькі лахи, бо як вийдеш на палубу в шатах першої по султанові людини, то не встигнеш і моргнути, як нас зітруть на мак.

— Не знаю й не бачу, чого б це в підвладних Туреччині краях я мав скидати своє офіційне турецьке вбрання, — відказав Петр і встав.

— А хай тобі, Петре, це вже занадто, не дурій! — сказав Франта й заступив йому дорогу. — Тут ідеться вже не тільки про тебе, а й про всіх нас! Усіх на цьому кораблі! Оце, по-твоєму, справедливість, баране? Весь час тільки про неї й торочиш, а сам ладен дати замордувати нас, аби лиш було по-твоєму. А що буде зі мною і з усіма людьми на цьому кораблі, тобі дарма, телепню!

— Не скигли, — відповів Петр. — Згадай, що ти чоловік, і посоромся трохи. Я сказав: хочу зробити як краще для тебе, щоб ти не міг потім на мене нарікати, але щоб я з поблажливості до твоєї дурної примхи зайшов аж так далеко — задля спокою твоєї заячої душі скинув із себе зовнішні атрибути свого високого рангу, — цього від мене не вимагай.

— Говори по-людському, бо я тебе розумію так, як теля грамоту, — сказав Франта, притиснувся спиною до дверей, розкинув руки й додав: — Але так убраного я тебе не випущу.

— Пропусти, — зажадав Петр.

— Завтра, — відказав Франта.

Петр ухопив його за плече, щоб відштовхнути, але Франта, нахиливши голову, обхопив його за стан. Тоді Петр зігнутою правицею стиснув йому шию — надів, як кажуть борці, хомут, а при його силі це був спосіб такий страшний, що комусь слабшому вмить зламав би в’язи; але він і незчувся, як уже сам лежав долі, бо Франта був великий мастак підбивати ноги. І вони почали мовчки боротись, лежачи на підлозі, застеленій строкатим смірнським килимом; аж нараз до їхніх здушених прокльонів, сопіння та хекання від натуги пробився крізь відчинене віконце гучний, бляшано-брязкучий, жахливий у своїй несподіваності крик, що, долинаючи знизу, виривався наче просто з пащі пекла:

— Увага, всі наставте вуха.

Вже цих простих слів, вимовлених простою анатолійською мовою, не дуже змістовних самі собою, але ніби провісників дальших слів, гідних уваги, вистачило, щоб стиск, яким пересварені друзі силкувались поламати один одному кістки й вичавити дух із тіла, відчутно ослаб; далі він слабнув дужче й дужче й нарешті припинився зовсім ще перше, ніж невидимий оповісник доказав до кінця