Читати книгу - "Жозеф Фуше. Портрет політичного діяча"

Зате тієї миті вперше проступила ще одна, вкрай характерна риса вдачі Жозефа Фуше — зухвальство. Покидаючи як зрадник якусь партію, він ніколи не робить цього повільно та обережно, аж ніяк не потай вислизає з її лав. А серед білого дня, холодно посміхнувшись, цілком усвідомлено, приголомшивши всіх, а сам неначе обтрусившись, простісінько йде до своїх дотеперішніх ворогів, переймаючи всі їхні слова та арґументи. А що про нього подумають і скажуть колишні партійні товариші, що скаже юрба, народ — йому цілковито байдуже. Аби тільки бути з переможцями, не зостатись із переможеними. В блискавичності такого переходу, в безмірному цинізмі прибирання інших думок виявляється стільки зухвалості, що це несамохіть заворожує, змушує чудуватись. Фуше досить доби, часто тільки години, а часом лише хвилини, щоб геть відкинути прапора своїх переконань і з шурхотом розгорнути нового. Він не йде за ідеєю, а йде за часом, і що швидше той мчить, то прудкіше біжить він навздогін.

Фуше знає: його нантські виборці обуряться, коли дізнаються завтра в «Моніторі», за що він голосував. Отже, замість переконати годилося б перегнати. І з блискавичною сміливістю та зухвалістю, що в такі хвилини майже надає йому блиску величі, аж ніяк не ждучи цього обурення, він першим кидається в атаку. Вже на другий день після голосування Фуше видруковує маніфест, у якому, видаючи за найглибші свої переконання, ознаймує те, що насправді нагнав на нього страх парламентської не ласки: він не хоче дати своїм виборцям час на думки й розрахунки, а з навальною брутальністю залякує й тероризує їх.

Марат і найзатятіші якобінці не написали б кровожерніше, ніж цей учорашній поміркований, звертаючись до своїх добропорядних виборців: «Злочини тирана стали очевидними, кожне серце сповнилось обурення. Якщо голова його не впаде негайно від меча, всі розбійники і злочинці задиратимуть кирпу, а нам загрожує найжахітніший хаос. Час за нас і проти всіх королів землі». Отак, як про доконечну потребу, писав про страту той, що за день перед цим тримав наготові в кишені сурдута ще один, здавалося б, не менш переконливий маніфест.

І справді, тямущий рахівник обчислив добре. Сам бувши опортуністом, він знав невідпорну, вбивчу силу страху, знав, що в ті політичні миті, коли йдеться про маси, сміливість є вирішальним знаменником будь-якого дробу. Так, усе гаразд: добрі консервативні городяни сполохано сахнулись від зухвалого й несподіваного маніфесту, а потім, збентежені й приголомшені, заквапились ухвалити ту постанову, з якою самі ніколи й нізащо не погодилися б. Ніхто не зважився суперечити. Відтоді Жозеф Фуше мав у руках міцного й бездушного важеля, з яким долав найскрутніші кризи, — зневагу до людей.

З того дня, від 16 січня (аж до дальших подій) хамелеонів характер Жозефа Фуше прибирає червоної барви, поміркований умить перекинувся архірадикалом і ультра­терористом. Одним махом перескочив він до супротивників і серед колишніх ворогів обирає екстремістське, най­лівіше, найрадикальніше крило. Зі страхітливою проворністю — аби тільки задніх не пасти — цей холодний розум, пісний каламар опановує кровожерний терористський жарґон. Пропонує суворі заходи проти еміґрантів та священиків, цькує, погрожує, лютує, вбиває словами і жестами. Власне, тепер він хоче знову приятелювати з Робесп’єром і перейти на його бік. Але той Непідкупний з сумлінням протестантського гарту не любить ренеґатів і з подвійною підозрою ставиться до перекинчика, чий галасливий радикалізм, на його думку, ще підозріліший, ніж попередня нерішучість.

Своїм загостреним чуттям політичної погоди Фуше відчуває небезпеку такого нагляду, бачить, що надходить критичний день. Буря ще не дійшла до Зборів, а на політичному обрії вже зазначилась трагічна боротьба між вождями революції, між Дантоном і Робесп’єром, Ебером і Демуленом; треба знову визначитись усередині самого радикалізму, а Фуше не любить вибирати, не впевнившись у безпеці та вигідності. Він знає, що критичної доби існують такі ситуації, коли для дипломата найрозумніше — про­сто ухилитись від них. Отож на час боротьби йому ліпше зійти з політичної арени Конвенту і аж тоді вийти знову, коли з’ясується, чиє зверху. Для такого відступу Фуше трапився, на щастя, цілком почесний привід: зі своїх лав Конвент обирав двісті депутатів для підтриму порядку в департаментах. Фуше, негаразд почуваючись у вулканічній атмосфері зали засідань, одразу заходився, щоб його відіслали, — і таки був обраний. Він виграв собі перепочинок. Нехай вони тим часом б’ються й жеруть одне одного, нехай ті шаленці розчищають місце для честолюбних! Тепер тільки б забратися звідси, не пристати до жодної партії! Кілька місяців, та хоч кілька тижнів, і буде досить, хутко крутяться дзиґарі історії. Повернеться він — і вже все буде вирішене, небоязко і спокійно він зможе стати на бік переможців, своєї одвічної партії — більшості.

У Французькій революції історія провінції загалом досліджена менше. Всі описи неодмінно вклякали на паризькім годиннику, бо тільки там було видно, як біжить час. Але маятник, що визначав хід годинника, коливався в країні та армії. Париж — це слово, ініціатива, стимул, а величезна країна — діло й вирішальна рушійна сила.

Конвент вчасно помітив, що темпи революції в місті та країні не узгоджуються: люди по селах, на хуторах та в горах міркують не так швидко, як у столиці, повільно та обережно всмоктують ідеї й перетравлюють їх власним розумом. Те, що в Конвенті за годину стає законом, довго й по краплині просочується вниз, здебільшого вже сфальшоване й розбавлене провінційними роялістськими урядовцями й духівництвом — людьми старого режиму. Тому й годинник у провінції на одну історичну годину завжди позаду паризького. Панують у Конвенті жирондисти — країна й далі обирає людей, відданих королю; тріумфують якобінці — країна вперше набирається духу Жиронди. Й марні всі патетичні декрети, бо спроквола й поволі пробивало собі шлях в Овернь і Вандею друковане слово.

Для пожвавлення революційного ритму всієї Франції, боротьби з пригальмованими й майже контрреволюційними темпами в провінції Конвент ухвалив послати туди живе слово на вустах живої людини. Зі свого власного