Читати книгу - "Вітер часу"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Дивлячись на Володю, почали постійно працювати ввечері в камеральці й інші геологи.
Хоча робота була напруженою, життя в експедиції не було одноманітним. Увесь час траплялись якісь події, переважно неприємні. Причиною цього був контингент робітників, більшу частину якого складали «випускники» таборів ув’язнених, розташованих поблизу міст, що будувались у пустелі. Їх руками будувались ці міста, рудники, заводи. Після звільнення вони йшли в геологічні експедиції, що шукали родовища урану і золота в пустелі Кизилкум.
Іншу частину робітників складали люди, які бажали добре заробити. Буровики, водії водовозок, дробильники проб, прохідники канав працювали відрядно, не зважаючи на час, а крім того мали ще, як усі робітники експедиції, стовідсоткову надбавку до заробітної платні – польові, безводні і районний коефіцієнт. Вони отримували удвічі і утричі більше, ніж інженери і, тим більше, техніки. Більшу частину робітників, що раніше не відбували покарання в таборах, складали казанські татари, які добре приживались в Узбекистані завдяки близькості мов і звичаїв.
Одна з неприємних подій була пов’язана з молодими хлопцями, учнями Ферганського професійно – технічного училища, які проходили в експедиції бурову практику. Вони швидко влились до колективу буровиків. Вечорами, після роботи, хлопці відпочивали, тобто пили горілку, якщо вдавалось дістати. Після полуночі, коли горілка скінчалася, іноді виникали бійки. Цього разу молоді буровики, бажаючи показати, які вони «круті», причепилися до вже немолодого колишнього в’язня, високого, страшного на вигляд, як Дракула, зі шрамами на обличчі. Пацани прийнялись його нещадно бити, але він вирвався, побіг і зачинився у своєму будиночку, подібному, скоріше на будку, ніж на житло. Після погроз, пересипаних матом, практиканти почали ламати фанерні двері. Зляканий Дракула зрозумів, що його уб’ють, схопив великий кухонний ніж і навмання вдарив ним крізь фанеру. Ніж точно попав у живіт одному з нападників. Тут пацани протверезили і побігли до начальника експедиції, щоб терміново відвезти пораненого у лікарню. Найближча була у селищі газовиків Газлі, сто або навіть більше кілометрів від експедиції по битій дорозі через пустелю. За кермо ГАЗ-69 сів сам Юрій Павлович, їхали декілька годин і зранку поранений був вже на місці.
Молодий узбек, хірург лікарні, навіть зрадів, що трапилась якась робота. Є що показати студенткам, які у нього були на практиці. Переляканого пацана, який жалібно стогнав, відразу ж стали готувати до операції. Крім лікаря і двох медсестер, зібралися і три студентки-практикантки. Начальник експедиції теж отримав дозвіл бути присутнім.
– Стійте біля дверей, до стола не підходьте, – наказав хірург.
Хід операції він пояснював практиканткам:
– Ось бачите, отвір від ножа у тонкій кишці. Ми обережно виріжемо по два сантиметри з обох боків, цієї кишки у людини багато…
– Якщо багато, – подав голос Юрій Павлович, – вирізай більше, ми ж довго їхали, може вже запалення пішло.
– Не ваша справа, – відповідав хірург, – не вчить ученого. Досить і двох сантиметрів.
Так і зробив. Операція минула успішно, навіть ножиці у животі не забули. Хлопець ожив і вже хотів вставати, шуткував з практикантками, які носили йому сечоприймач. Але за два дні він опух і вмер від сепсису. Усе-таки треба було відрізати більше.
Поховали його на місцевому кладовищі, де були тільки дві могили, оскільки в Газлі жив народ молодий і здоровий. Лікареві нічого не було, а Дракулу судили виїзним судом у селищі експедиції і упекли в найближчий табір в Мурунтау. Володя його бачив, коли команда геологів і геофізиків експедиції їздила грати у волейбол з осудженими.
Бійки час від часу і потім траплялись серед робітників, хоча горілка була заборонена. Варили брагу, та і жінок було мало, тому вони часто ставали причиною бійок. Переважно це були дружини водіїв водовозок. Інші жінки, найбільше татарки, були родичками робітників. Вони приїздили несподівано, але за пару днів їм знаходилась робота. Одна з таких родичів, дівчина років сімнадцяти, притягала увагу чоловіків своєю красою і юністю. С геологами з селища, де жив Володя, вона, певна річ, не спілкувалася і до цього селища не заходила. Володя іноді бачив, що вона мигтіть серед будиночків робочого селища. Одного разу під час якогось татарського свята дівчина напилась у родичів підступної браги і ледве дісталась своєї домівки. Відчинила двері, та зайти не вистачило сил, впала і заснула. Так і спала: верхня половина в тамбурі будиночка, а нижня – за порогом на вулиці.
Йшов повз будиночок «туалетний робітник», чолов’яга невизначеного віку, найнятий для чищення туалетів. Його підборіддя було постійно підв’язане ганчіркою, щоби не звисала нижня щелепа, вибита у таборі ув’язнених. Чолов’яга носив сірий м’ятий одяг не за зростом. Побачивши, що навкруги нікого нема, він задер дівчині поділ і тут же прилаштувався. Наступного дня, коли жертва його протверезила, він прийшов до неї похвалитися.
– А я тебе вчора «трахнув», – повідав він юній красуні.
– Коли? – відреагувала вона доволі байдуже.
– Коли ти п’яна валялась на порозі.
– Це не рахується, – махнула рукою дівчина, – я нічого не відчувала.
Але дарма це любителю потішитися не минуло. Брат дівчини і ще декілька татар звалили будку одного з сортирів і кинули у вигрібну яму «туалетного робітника». Узявши дошку, вони змушували його час від часу пірнати у фекалії і втопили б, не вмішайся дружина брата дівчини, яка побігла до начальника експедиції.
Студентки-практикантки, які працювали у Міши операторами – радіометристами, жили в гуртожитку і дружили зі студентами ВУЗів, геологами і геофізиками. А втім хлопців завжди було менше, ніж дівчат, учнів технікумів. Прокинувшись після «сієсти», як вони називали денний відпочинок, вини сиділи в затінку щитових будинків або камералки, грали в настільний теніс.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вітер часу», після закриття браузера.