Читати книгу - "Судний день"

– Тут оженишся, як по півроку дівчини не бачиш. Така в нас служба козацька-собацька.

Чота козаків уже неквапом в’їхала у село, минула церкву і рушила до того кутка, звідки чулася музика.

– А я, хлопці, ще женитися не хочу. Не по мені це, – пристав до розмови Гаранджа.

– Легко тобі говорити: у тебе дівка у кожному селі. Та не смійся, знайдеться ще така, що заарканить тебе, як норовистого жеребця, – вигукнув Федір.

Стемніло. Козаки зупинилися перед одним подвір’ям: саме тут так плакала скрипка, заливалися сміхом цимбали, а бубен бив так, що аж в голові все підстрибувало, а ноги самі кидалися в танок. Тин і хвіртка були прикрашені, з хати било яскраве світло. Петро під’їхав упритул до брами, товариші відстали трохи. Кінь ворушив ніздрями, задирав голову – почув інших коней, однак музика, співи, вигуки спантеличили тварину. Петро уважно роздивився і таки вгледів: осідланий карий кінь стояв перед стодолою, хрупаючи сіно. Зазвичай, гості на весілля або йдуть пішки, або їдуть на возах – верхи рідко хто прибуває.

– Як же ти, п’яний, додому верхи поїдеш? – запитав Левченко сам себе, а тоді спішився. – Оточити подвір’я! Мушкети – напоготові! Гаранджа і Моторний – за мною.

Людей був повен двір: так і розсілися тут на широких лавах за дубовими столами. Музики перестали грати і пиячили вже разом зі всіма. Гості говорили голосно: парубки реготали, а дівчата співали пісню про дівчину-сироту, яка віддавалася такому ж сироті, і їм вже з наступного дня після весілля разом прийдеться боротися зі злиднями й недолею. Старі баби мовчки слухали, згадуючи свою молодість.

Нараз всі притихли: на подвір’я завітало троє панських козаків, а решта лишилися ззовні. Навіть пісня дівоча урвалася.

Левченкові було трохи незручно вдиратися отак на чуже свято, однак він, нарешті, мусив упіймати того Бондаренка або хоч подивитися на нього.

Зі столу підвелися наречені, стали перед козаками, поклонилися.

– Ласкаво просимо на наше весілля. Не погребуйте хлібом-сіллю.

Левченко скинув шапку.

– Вибачте нам, люди добрі. Ми лише подивимося тут – і відразу собі підемо!

– Але ж просимо вас, сідайте, спочиньте собі з дороги, чарочку випийте за щастя молодяток, – підійшов старший дядько, напевно, батько одного з молодих. Він узяв козаків за руки і повів за стіл. – Прошу, не погребуйте.

Федір із Грицьком переглянулися і пішли за дядьком. Левченко став уважно оглядати людей за столами і раптом побачив того, кого шукав: за сусіднім столом сидів чоловік із довгим запорозьким оселедцем. Не думаючи, Левченко пішов до нього і став навпроти. Люди принишкли в передчутті чогось поганого, а сам запорожець продовжував спокійно уплітати весільну ковбасу, огірки і сало.

– Ну, здоров, Бондаренку, – привітався Іван.

– Здоров, – відповів запорожець, набираючи ложкою галушки і навіть не дивлячись на співрозмовника. – Сідай отут, нехай не висить…

Левченко ковзнув поглядом по Бондаренкові – на перший погляд був неозброєний, роками був трохи старшим за Івана. Широкоплечий, із крутою бичачою шиєю і жилавими руками.

Козак сів на лаву навпроти, не спускаючи погляд з Бондаренка, котрий продовжував їсти.

– Сам звідси підеш, чи волочити доведеться? – запитав Левченко.

Запорожець вперше поглянув на нього, а тоді взявся рукою за сулію з горілкою, почав наливати: спершу Левченкові, потім – собі.

– Давай. Щоб лихо оминало цю хату.

Бондаренко випив одним духом, Левченко ж навіть не доторкнувся до своєї чарки.

– Гребуєш? Отакі то ви, панські козаки. Попихачі. Із братом уже й випити годі, а панків-ляшків у дупу цілуєте, – мовив Бондаренко, закусюючи галушкою.

– За щастя молодих – вип’ю, – погодився Левченко і хильнув одним духом.

– Та ти закусюй, закусюй, пан тобі таких галушок не зварить… Пан тільки березовою кашею годує, що після неї срака три дні пече.

– Годі блазнювати, – перервав мову запорожця Левченко. – Ходи з нами по-доброму.

Тим часом до Івана підійшли його товариші і стали позаду. Бондаренко проковтнув галушку, тоді кинув спересердя ложку.

– Навіть поїсти по-людськи не дадуть! І що ви за люди?! Ніби й земля нас одна породила, ніби й колискову мати одну співала, а рідного брата у ложці води втопити хочете…

– Гайдамака мені не брат…

– А хто ж? Лях? Пан? Певно, й самі до шляхетства пнетеся: там земелька, кріпаки…

– Нам воєвода дав шаблю, аби ми людей захищали, – прохрипів Левченко, котрого зухвалий тон запорожця уже почав виводити з рівноваги.

– То чого ж ви тих посполитих не захистили у Богуславі, котрих орендар обдирав, а жовніри до смерті забивали? Ех, не тим ви служите, хлопці, не тим руку цілуєте…

Раптом Бондаренко вдихнув на повні легені і затяг:

Люди підтримали – і скоро пісня полинула над селом: