Читати книгу - "Енна. Дорога до себе"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Не пам’ятаю ні самої аварії, ні того, що було до неї. Опісля тато привіз мене в це місто, купив мені цю маленьку квартирку, заніс мої документи до тутешнього медичного училища. Сказав, що я просто зобов’язана мати медичну, хоча б середню спеціальну, освіту — тоді він влаштує мене в лабораторію при своїй лікарні і буде спокійним за моє майбутнє. Звичайно, краще було б мати диплом фармацевта, але чого немає, того немає. Хоча хтозна, як воно все ще повернеться — зараз я можу й не потягнути таких навантажень, але згодом, після училища… Треба заспокоїтися, почекати, покластися на час, а там, дивись, і до інституту вступлю…
Та медицина — не моє. Абсолютно не моє! За кілька днів, як тато поїхав, я забрала документи з училища і пішла до педагогічного інституту.
— Вперше бачу таку дивачку! — декан філологічного факультету витріщився на мене, як на восьме чудо світу. — Люди приходять вчитися заради диплома, у вас, кажете, він уже є.
Диплом філолога в мене справді був. Просто я страшенно боялася, що все забула. Тому й прийшла до інституту. Звісно ж, не вступати вдруге — про таке смішно було б і казати. Попросила дозволу на вільне відвідування занять. Сказала, що після важкої хвороби трохи забула те, що вчила, хотіла б пригадати, відновити в пам’яті, поглибити знання. Це й викликало таке здивування в декана. Зрештою він погодився.
— Навчання в радянських вишах безплатне. Яка різниця, скільки студентів сидить в аудиторії — тридцять чи тридцять один. Хоча… В нашій групі україністики й тридцяти немає. Тут більший попит на російську. Словом, вільний стілець завжди знайдеться. Ходіть, поки не набридне. Ні, це ж треба! Людина хоче знань! Просто глибших знань! Я б вас і в аспірантуру рекомендував. Звісно, трохи пізніше. Нагадаєте про себе — поговоримо.
Як не дивно, знання мої не стерлися з пам’яті разом із подіями й обличчями. Я навіть не напружувалася — мозок чітко видавав інформацію, як автомат газировку. Хіба чула щось новеньке — тоді доводилося запам’ятовувати.
Як тато сердився! Ні, він не кричав. Чітко, наче карбував кожне слово, сказав, що хотів зробити з мене людину, а не буквоїда, що медичне училище дало б мені значно більше, ніж це безглузде вільне відвідування філфаку, що я дуже потрібна йому в його фармакологічній лабораторії, що фармацевтика скоро вийде на перше місце у світі серед наук.
Тато ніколи не кричить. Але у гніві його світло-сірі очі стають майже білими, а вилиці рухаються, як жорна. Боюся, коли він такий!
Мабуть, я скоїла щось страшне там, де жила колись. Не знаю, що саме. Недарма мене перевезено сюди чотири роки тому. Тепер уся моя пам’ять — тільки ці чотири роки. Всього-на-всього чотири роки! І за цей час ми з татом бачилися вісім разів — двічі на рік він приїжджає, щоб обстежити мене, провести психологічне тестування, приписати ліки. Знаю, що кращого за нього спеціаліста немає, але рада, що ми бачимося не частіше, ніж двічі на рік. Я таки справді свинка невдячна. До речі, півроку щойно минуло. Як же це мій пунктуальний татусь забув? Чи знову в якомусь закордонному відрядженні? Він ніколи не каже мені по телефону, де саме був, але ці поїздки розпочалися саме відтоді, як він перевівся до Києва. Нічого, повернеться і зразу приїде.
Кілька днів у медичному училищі все-таки минули недаремно. Там я познайомилася з Євою. Єва якось зразу прилипла до мене і дуже тішилася, що ми будемо сидіти за одним столом. Коли ж дізналася, що забираю документи, надула губки: як то можна не хотіти навчатися в медичному? Хіба нормальна людина може цього не хотіти? Та якби її тато був лікарем, та якби вона мала таку підтримку, та якби їй обіцяли таку роботу… Вона дорікала мені, сварила, але ходила слідом, як нитка за голкою.
Тепер Єва ображається, що я не хочу говорити ні про Гену, ні про Ігоря, ні про Вікторіо. А що я маю сказати тобі, Євусю? Що? Що Гена сам утік від мене, коли почув, що нічого не пам’ятаю про своє дитинство? Він же навіть не запитав, чому не пам’ятаю. Просто глянув підозріло, як на схиблену, і більше не прийшов. Люди — допитливі істоти, дуже допитливі. Вони не терплять загадок, їм конче треба знати про собі подібних геть усе, аж до найменших подробиць, аж до вивертання нутра, особливо про те, що стосується дитинства. Чомусь дитячі літа найбільше всіх цікавлять. Може, й справді саме в них закодовано суть і сенс, закладено програму майбутньої долі людини, може, саме там першопочатки наших «я»? Людина з частковою пам’яттю — неповноцінна та небезпечна, її втаємничення викликає майже містичний страх.
З Ігорем ми намагалися зайти у щось серйозніше. Життя його вже добряче пошарпало — одружився, розлучився, пережив депресію, змінив кілька робіт, поки врешті не зачепився зі своїм клавесином за вокально-інструментальний ансамбль при обласній філармонії. Та й мені вже не вісімнадцять. Нам було про що поговорити, ми мали багато спільних точок дотику. Якби ж я була нормальною жінкою… Якби ж душа не скімлила, як бездомне цуценя. Чого вона скімлить? Чого я не можу почуватися щасливою? Імітація не допомогла. Він, уже раз обпечений нелюбов’ю, відчув, що це — тільки імітація, не більше. Чоловіки мають до цього якесь своє особливе чуття. Я лиш зітхнула полегшено, коли він сказав про це і пішов. Ніби тягар із плечей скинула.
А Вікторіо… Ну до чого тут Вікторіо?! Він любить поговорити про літературу, а поговорити, крім мене, ні з ким. Це міф, що журналісти — люди начитані. Нашу Людмилу найбільше цікавить те, чи знайде чоловік роботу після закриття заводу і чи вигідно вона змоталася на польський
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Енна. Дорога до себе», після закриття браузера.