Читати книгу - "Фатальна помилка"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Однак Заруцький надто добре знав її, тож вирішив з’ясувати все до кінця:
— Марино, не обманюй, я ж відчуваю, тебе щось непокоїть!
Вона відповіла знехотя:
— Я не розумію, для чого ми тягнемо час? Адже нам запропонували здатися й обіцяли відпустити з миром. То давай же вчинимо так, як нам запропонували! Окрім того, у мене погане передчуття. Мені сьогодні таке наснилося, таке…
— Ах, облиш! Знаю я ці ваші жіночі штучки: якщо насниться, то або жах, або щось віще. Якби я пам’ятав кожен свій сон і думав над тим, що він означає, то напевне помер би від переляку ще в дитинстві й не став би тим Іваном Заруцьким, якого ти знаєш…
Однак Марина не вгамовувалася:
– Іванчику, послухай-но, давай здамося!
— Ні!!! Не бувати такому!!! Не піде козак Іван Заруцький на уклін до якогось князька Івашки Одоєвського, нізащо не піде!!! — розлютився він. — Мені татари й перський шах Аббас обіцяли допомогти у створенні власної держави на півдні Московії! Це ж усе для мене, а також для тебе, дорога Марино, і для синка твого. Ох і заживемо ж ми тоді!..
— Ти засліп, Іване! Невже ж не бачиш, що ми приречені?! Не бувати козацькій державі! Ми відступаємо крок за кроком, у нас вже не вірять так, як колись. Люди вже не зустрічають нас із хлібом-сіллю, як раніше. Стрільці нишпорять по наших слідах, немов зграя хортів… Схаменися, Іване!..
Тут у намет зазирнув молодий козак і зупинився, притримуючи полог і не наважуючись увійти усередину.
— Чого тобі, Степане? — поцікавився Заруцький.
— Я хотів… хотів… — хлопець явно не наважувався сказати щось дуже важливе.
— Припини мимрити, Степане! Козак ти чи баба, кінець кінцем?! Доповідай, як годиться, — розсердився Іван.
— Відступати треба!
— Що-о-о?!
— Відступати, кажу, треба! До Ведмежого острова.
— Чому це?!
— Стрільці козаків тіснять.
— Ну от, що я тобі говорила?! — скрикнула спересердя Марина. — Давай здамося!
— Ти, Марино, не каркай, немов та ворона на дощ! Не настільки вже у нас все погано… хвацький отаман Треня Вус зуміє успішно відбити атаки стрільців Пальчикова й Онучина.
— Успішно, кажеш?! То чого ж ми тепер не в астраханському кремлі сидимо, як раніше, а отутечки, у густих очеретах Яїка переховуємося, немов ті пацюки налякані?! Навіщо при собі два човни тримаємо: щоб на випадок чого або від своїх, або від чужих упливти?! Хіба не так, Іване?..
— Ти, Марино, краще теревені ці припиняй, бо ще раптом хтось почує. Мені отаман Треня, як рідний брат, він мене не зрадить.
Тоді Марина зрозуміла, що сперечатися далі не варто, а краще потихеньку вибиратися звідси самій. Вона обійняла Івана, розпаленого суперечкою, скупо поцілувала в щоку й повільно полишила намет.
Між тим малий Іванко — трирічний син Марини, сидів на березі ріки разом зі старим козаком.
— А розкажи-но мені, дядьку Демиде, що ж далі сталося з Гориничем і сином його Яїком? — поцікавився хлопчик. Проте побачивши Марину, що наближалася, козак не став нічого розповідати малому, натомість поспіхом скочив, низько вклонився й мовив:
— Ну ось, Іване Дмитровичу, і матінка ваша прийшла. Поки що побудьте з матінкою, я ж про Горинича розповім опісля…
— А я хочу зараз! — вередувало маля. Однак Демид був невблаганним, тому спішно розкланявся з Мариною й миттю пішов геть. Мати же забрала й повела у свій намет хлопчика, на ходу гарячково міркуючи, як же вчинити далі. Козаки все прибували, тому Марина погодувала сина, поспіхом зібрала речі, гроші й коштовності, перевдягла малого у все чисте, до того ж надягнула йому на шию золотий хрестик зі смарагдами й рубінами — його маленькому царевичеві подарували, коли хрестили за грецьким[3] обрядом.
Між тим військовий табір гудів, немов розбурханий бджолиний вулик: козаки почали раду. Марина накинула темний плащ, взяла дитя на руки й, обережно пробравшись поміж возами, непомітно вислизнула з табору крізь очерети.
Вечоріло. Курява вляглася. Деінде у таборі яскраво спалахували багаття. Подуви північного вітру здіймали на Яїку хвилі, що із плескотом вгасали, добігши берега. Ліс за рікою став червоно-золотим, а десь там, за лісом, могла б бути її земля!.. Але Марина більше не думала про свої землі: їй би життя врятувати… Незважаючи на теплу весну, її трохи знобило.
Дитина заснула в неї на руках. «Доки козаки нічого не помітили, треба поквапитися», — подумала Марина й кинулася бігти уздовж берега. Від свіжої роси трава, очерет і верби виблискували, немов прикрашені діамантовим розсипом.
Жінка тихенько спустилася якнайближче до води, але раптом різко зупинилася, оскільки біля самого краю річкової гладіні помітила незнайомців. Перший — високий сивий стариган з довгою бородою, у валянках, линялих штанях і кожусі, незважаючи на теплу погоду. Поруч із ним копирсався інший — більш молодий, широкоплечий, присадкуватий чорнобородий здоровань із величезними руками, у чоботах, таких самих линялих штанях і лляній
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Фатальна помилка», після закриття браузера.