Читати книгу - "Задуха"

Денні каже:

— Що добре, коли постійно стирчиш у колодках, — каже він, — що я вже три тижні тримаюся. — Він каже: — Так я хоча б не бігаю кожні півгодини до нужника, щоб там нишком помастурбувати.

І я кажу:

— Ти обережніше, друже. Таке вимушене стримування — також погано. Вибухнеш коли-небудь, і абзац.

Я беру його ліву руку й замикаю її в колодках. У нього на зап’ястях і навколо шиї — смуги білої незасмаглої шкіри.

— У понеділок, — каже він, — я забув зняти годинника й так і прийшов.

Перука знову падає в грязюку. Краватка, залита шмарклями, теліпається в нього перед носом і б’є по обличчю. Японці сміються, нібито ми з Денні показуємо виставу — заздалегідь одрепетируваний номер.

Лорд-губернатор стежить за нами на предмет виявлення історично недоречної поведінки, щоб порушити питання на міській раді про вигнання нас із Денні з міста. Нас просто виведуть за міські ворота й кинуть там, беззахисних і безробітних, на розтерзання дикунам-індіанцям.

— У вівторок, — каже Денні, звертаючись до моїх ніг, — губернатор помітив, що в мене на губах бальзам. А в мене губи потріскались, от я й намазав зранку.

Щоразу, коли я піднімаю цю блазенську перуку, вона стає все важчою. Цього разу я стукаю нею об ногу, щоб витрусити хоча б частину води, і сяк-так надіваю її на Денні.

— Сьогодні вранці, — каже Денні, шморгаючи носом, — хазяйка Лендсон застукала мене з сигаретою за молитовним домом. І поки я стояв тут у колодках, якийсь мізерний дебіл зірвав із мене перуку й написав у мене на макітрі цю гидоту.

Я знову дістаю хустку й витираю йому обличчя.

Чорні з білим курчата — одноокі або безокі, — курчата-каліки снують під ногами й намагаються клювати пряжки у мене на черевиках. Коваль гамселить величезним молотом по шматку металу, два швидких удари і три коротких, два швидких і три коротких — впізнаю цей ритм. Басова партія до однієї давньої пісні «Radiohead». Здається, він зовсім зсунувся з глузду у своєму екстазі.

Я бачу маленьку молочницю на ім'я Урсула і трясу кулаком у себе над промежиною — міжнародний жест для позначення мінету. Вона густо червоніє під своїм накрохмаленим білосніжним чепцем і крадькома показує мені середній палець. Після чого йде мастурбувати вим'я якоїсь щасливої корови. До речі, я точно знаю, що вона дозволяє міському констеблю себе полапати. Тому що одного разу він дав мені понюхати палець.

Навіть із такої відстані, навіть крізь щільний дух кінського гною я відчуваю запах трави, що струмує від неї густими клубами.

Цілий день збивати масло, доїти корів… вже хто-хто, а молочниці можуть як слід відмастурбувати.

— Хазяйка Лендсон — та ще сука, — кажу я Денні. — Святий отець мені говорив, що вона заразила його генітальним герпесом.

Так, від дев'ятої до п'ятої вона — нова аристократка, янкі блакитної крові, але всі знають, що в коледжі в Спрінберзі її перетрахала вся футбольна команда, і що в коледжі її називали «Лампріні, біжи підмийся».

Цього разу перука втримується на місці. Лорд-губернатор припиняє на нас витріщатись і заходить до будинку митниці. Туристи вже розходяться — в пошуках нових об'єктів для зйомок. Пускається дощ.

— Слухай, друже, ти йди, — каже Денні. — Ти ж не зобов'язаний зі мною тут стояти.

Черговий паскудний день у вісімнадцятому столітті.

Якщо ти носиш сережки, тебе відправляють до тюрми. Фарбуєш волосся? Пірсуєш ніс? Користуєшся дезодорантом? Навпростець у тюрму. Не лізь на «Старт!». Не лізь на «Старт!» Не накопичуй лайно.

Високоповажний лорд-губернатор саджає Денні в колодки не менше двох разів на тиждень — за те, що Денні жує тютюн, душиться одеколоном, голить голову.

У 1730-х ніхто не носив еспаньйолок, дорікає він Денні.

На що Денні йому відповідає:

— Можливо, справжні круті хлопці якраз і носили.

І знову — в колодки.

Ми з Денні жартуємо, що наша дружба триває з 1734 року. Ні багато ні мало. А познайомилися ми на зборах сексоголіків. Денні показав мені оголошення щодо роботи, і ми разом пішли на співбесіду.

На співбесіді я запитав — просто заради цікавості, — чи є в них уже міська шльондра.

Дідусики з міської ради тупо витріщаються на мене. Шестеро старих шкарбунів у фальшивих перуках — навіть на співбесіді, де їх не бачили відвідувачі. Замість ручок у кожного — пера. Тобто — справжні пера, із птахів. І вони їх умочають у чорнило. Дідусик, який сидів у центрі, лорд-губернатор, зітхає. Відкидається у кріслі й дивиться на мене поверх окулярів.

— У колонії Дансборо немає міської шльондри, — урочисто оголошує він.

Тоді я запитую:

— А міський божевільний є?

Губернатор трясе головою, немає.

— А кишеньковий злодій?

Нема.

— А кат?

Ясна річ, нема.

Ось у чому проблема з музеями живої історії. Все найцікавіше лишається «за кадром». Висипний тиф, приміром. Або опіум. Або червоні літери. Або спалення відьом.

— Ми вас попереджаємо, — каже лорд-губернатор, — що ваш зовнішній вигляд і поведінка мають повністю відповідати цьому періоду історії.

Мене взяли на посаду слуги-ірландця. За шість доларів за годину — дуже навіть реалістично.

У мій перший тиждень на новій роботі тут звільнили дівчину-молочницю — за те, що вона наспівувала пісню «Erasure», збиваючи масло. Отож. «Erasure» — це вже історія, але все ж не така давня. Навіть старовинні «Beach Boys» однаково недостатньо старовинні. Тут вважається, що ці блазнівські напудрені перуки, короткі штани й туфлі з пряжками — це навіть не ретро.

Лорд-губернатор забороняє татуювання. Якщо ти носиш кільце в носі, перед роботою його треба знімати. Жуйку жувати не можна. Не можна насвистувати пісні «Бітлів».

— Якщо хтось вибивається з історичної достовірності, — каже губернатор, — його карають.

Карають?

— Або відразу звільняють, — каже він, — або саджають у колодки на дві години.

В колодки?

— На міській площі, — пояснює він.

Він має на увазі примусове покарання. Садизм. Збоченські ігри та публічне приниження. Губернатор змушує всіх чоловіків носити в'язані панчохи та вовняні штани, що облягають, без білизни внизу — це у нього називається «історична достовірність». Він саджає жінок у колодки — за нафарбовані лаком нігті. Або в колодки, або тебе звільняють без вихідної допомоги. Із поганими рекомендаціями. І вже, звичайно, ніхто не писатиме у своєму резюме, що він був якимось занюханим підмайстром у майстерні з виготовлення свічок.

Для двадцятип'ятирічного нежонатого парубка у вісімнадцятому столітті було небагато можливостей «добре влаштуватися». Ліврейний лакей. Підмайстер. Гробар. Бондар, знати б іще,