Читати книгу - "Руді Вовки"

Вовки напружували всі сили, але це не поліпшувало їх становища. Занадто близько були вони від оленів і занадто широкий був фронт цієї летючої срібно-брунатної хвилі. До того ж вона щораз більше наростала, бо прилучалися ті олені, що паслись попереду і з боків. Через це лінія фронту мінялась щохвилини; передові загони лишалися позаду, і фланги то відставали, то виривались далеко вперед, мов вогняні язики під час пожежі в степу.

Вовки заметушилися. Сподіваючись вирватись у фланг, вони з усього розгону напоролись на бічний загін. Шлях на волю був перетятий. Лишився один вихід — бігти скільки сили вперед.

Але не самих вовків спіткала ця доля. Ось праворуч майнув велетенський хребет владаря полів і лісів — Великого Кота — махайродуса.

Це була самиця, мати двох гарненьких волохатих кошенят. Учепившись зверху в хребет матері, вони зляканими і водночас цікавими очима дивляться навколо, їм зручно й цілком безпечно на цій могутній спині, і вони ніяк не второпають, чого це їхня мама так шалено тікає. Однак звір розумів, що ні його сила, ні ікла тепер уже ні до чого, і він тікає, покриваючи за один стрибок три лев’ячі скоки.

Поруч нього, не розбираючи шляху, трюхикали гієни, мчали вовки, лиси, пантери і безліч всякого іншого хижого звіра.

Не рухався з місця лише носоріг. Метушня, що струснула рівнину, здалася йому якимсь поганим жартом, що мав на меті тільки одно: завдати йому прикрості. Зачувши важкий тупіт оленячих ніг, травоїд обернувся в той бік.

Маленькі очі його заблищали зловісними вогниками. Однак ніхто аніскілечки не зважав на цю грізну пересторогу. Тоді, виставивши вперед свій страшний ріг, велетень кинувся на винуватця, — на того оленя, що перший потрапив йому на очі. Пронизаний досередини, олень високо підлетів угору, але на його місце набігло ще п’ять, десять, сто інших оленів. Все змішалося в одну купу живих тіл. Купа ширилась, виростала вгору. Задні лави, які не мали змоги бачити, що робиться тут, натискали на передніх, а ці, затиснуті поміж ними й носорогом, з усіх сил старались вирватися з пастки. Вони скакали, падали, підводились і знову скакали через спини своїх товаришів, через хребет носорога, що могутніми ударами намагався пробити собі дорогу. Проте ці жахливі удари дедалі слабшали; затиснутий з усіх боків, придавлений згори, велетень нарешті мусив зупинитися. Згодом самі собою підігнулися в нього коліна, і могутній звір потонув під горою оленячих тіл.

Вовки утікали. За годину вони нагнали ведмедя. Він уже геть вибився з сили. Він сопів, аж харчав, на язиці в нього не лишилось ні краплиночки вогкості. Одчайдушність становища надавала ведмедеві грізної, але безнадійної рішучості. Звівшись на задні лапи, він вишкірив зуби і став чекати на ворога. Проте він краще розумів становище, ніж товстошкірий, але недосить розумний носоріг. Що значила ця ведмежа сила й відвага супроти сліпої стихії, в яку обернулись лагідні травоїди?

Тим-то майже в останню мить ведмідь облишив свій безглуздий намір і кинувся далі навтіки. Тільки тепер він угледів високу дебелу вербу, що самотньо зеленіла над маленьким озерцем. Тут він знайшов уже трьох диких котів, дві пантери і ведмедицю з ведмедятами. Для всіх знайшлося по гілці.

Три довгі години вовки мчали слідом за Великим Котом з кошенятами на спині, поруч із левом, випереджаючи гієн, перескакуючи через всяку дрібну звіроту, держачи свій шлях неухильно на північ, де протікала Велика Ріка. Місцевість зарясніла кущами, показалися групи кучерявих дерев. Велика Ріка! Велика Ріка! Ще трішечки, і там, на березі, можна сховатись у непролазно густих чагарях. Але ці надії були марні. Першими до річки прибігли не вовки, а якийсь боковий оленячий загін. Вибігши до берега, олені на мить зупинились. Ріка, що в цьому місці робила крутий заворот, підмила берег, і він спускався прямовисною стіною. Стрибати з такої висоти було небезпечно, і загін, шукаючи кращої переправи, кинувся вздовж берега.

Тепер вовки, а разом з ними і всі інші хижаки, опинились у пастці. Скрізь: спереду, збоку і ззаду пливло море оленячих голів. Відстань між ними і захопленими в пастку звірами щохвилини зменшувалась. Нарешті вже зовсім близько почулось важке дихання травоїдів. Заскавуліло якесь чавлене ратицями звірятко.

Великий Кіт перший знайшов вихід із цього становища. Не думаючи про наслідки, він туго присів і, метнувши своє тіло на п’ять метрів угору, упав на тісно збиті спини оленів і вже по них, як по живому мосту, помчав шукати порятунку.

Кошенята поприлипали до спини матері; тепер вони зрозуміли грізну небезпеку і напружили всі сили, щоб удержатись і не попадати під ноги оленям.

Вовчий ватажок заскавулів і, наслідуючи Великого Кота, так само стрибнув. В цьому був його порятунок. Величезний олень з усього розгону стусонув вовка під ребра; і він, перекрутившись у повітрі і разом з тим перелетівши простір до берега, шубовснув у воду.

Тимчасом, поки хижаки шукали порятунку, а олені броду, в хвості втікачів відбувалося щось інше. Панічна втеча солодком’ясих травоїдів з Великого Лугу переполохала все хиже царство.

Перші слідом за втікачами пішли вовчі зграї й гієни. Спокійніше тримали себе леви і Великі Коти. Всі вони мали сильні м’язи і страшні пазури та пащеки. Одним ударом лапи лев ламає хребет оленя-самця.

Великий же Кіт у безумній і лютій відвазі кидається навіть на носорога й мамута. Розриваючи панцири скостенілої шкури, він доривається до потужних шийних хребців, і вони тріщать під зубами, як тріщить оленяча кістка в пащі гієни.

Тепер усі ці хижаки, не поспішаючи, але й не затримуючись, посунули слідом за травоїдами в Оленячу Долину — володіння людей із роду Рудих Вовків.