Читати книгу - "Поєдинок з абвером"

— Небагато важить життя полоненого матроса…

— Справді, «улов» був би невеликий, — посміхнувся обер-лейтенант. — Ти здатний на більше. Повір у мою щирість, я хочу визволити тебе з неволі.

— Для чого?

— Я можу зробити так, що ти знову станеш людиною, м’яко спатимеш, смачно їстимеш, досхочу питимеш. Не тільки воду, а й пиво. Німецьке пиво. Але спершу треба переконатися, чи ти вартий цього. Розкажи, ким до війни був, як потрапив у табір.

Матрос нахмурив брови, його блакитні очі немов закрижаніли. Шлезінгер відступив кілька кроків назад, потім перегнувся через стіл і натиснув кнопку виклику. На порозі з’явився солдат.

— Перукаря до мене.

— Яволь! — клацнув закаблуками охоронець.

Обер-лейтенант знову глянув на полоненого:

— Ну, розповідай про себе.

Хвилину повагавшись, Олександр став викладати своє минуле цілком правдиво, бо воно могло бути відоме абверівцям з обставин, за яких потрапив до концтабору, та з фронтового документа. Однак приховав приналежність до комсомолу. Обер-лейтенант, здавалося, повірив. Коли мова зайшла про Харків, вигукнув:

— О, я добре знаю твоє рідне місто! Там мені довелось бувати ще в сорок другому. Багатий край, і люди у вас ділові, роботящі…

У двері постукали, до кабінету зайшов перукар.

— Зробіть цього пана молодим, — жартома кинув Шлезінгер, вказуючи на полоненого.

Олександр присів, відгорнув комір бушлата. За кілька хвилин він був пострижений, поголений. І справді, наче помолодшав, Перукар зібрав інструменти і мовчки вийшов. Обер-лейтенант відклав набік «справу», посміхнувся:

— Тепер ти схожий на людину, Криворученко.

Він не зводив погляду з полоненого, прокручуючи в пам’яті стрічку минулого: Харків, завод, комсомольські справи… «Чудово! — вирішив нарешті. — Здається, Олександр мене не пригадує».

Насправді ж було інакше. Матрос як тільки міг приховував, що пам’ятає Розе. Колись знав його як щирого хлопця, комсомольця, патріота. Не міг збагнути, чому той став на шлях зради, служить нацистам. Розумів лише одне: від таких перевертнів можна всього сподіватися.

Полонений підвів голову, глузливо запитав:

— Скажіть-но, добродію, чим я заслужив вашої ласки?

— А ти не поспішай з висновками. Камери-одиночки ось тут, поряд, — відрубав Шлезінгер і знову перейшов на дружній тон: — Сподобався ти мені своєю сміливістю, тож хочу допомогти, підказати рятівний шлях. Звідси є лише дві стежки: в життя або в небуття. Раджу обрати першу. Трапиться нагода побувати в Харкові, провідати рідних. Треба тільки виробити іншу лінію поведінки. Тоді ми відправимо тебе на Україну з відповідним дорученням. Воно не з важких, але потребує, як би точніше висловитись… Ну, кмітливості. Часу на роздуми в тебе обмаль. Прогавиш момент — підеш тією, другою стежкою.

— Краще відправте мене в небуття, — звівся на ноги полонений. — Зрадником Батьківщини я не стану.

Запанувала насторожена тиша. Лише десь за вікном лунав похідний марш. Але й він скоро замовк.

— Он який ти швидкий. Все уже й вирішив, — кинув з докором Шлезінгер. — Хочеш жити, це я знаю, та умови мої відкидаєш. Не квапся відмовлятись. Зваж, за логікою здорового глузду з такою пропозицією я не повинен був би звертатись саме до тебе — матроса, який навіть не приховує ненависті до німців. Де гарантія, що ти, потрапивши до Харкова, не зробиш якоїсь дурниці? Як бачиш, я теж ризикую. Чого домагаюся від тебе? Щоб врахував наші та свої власні інтереси. А там буде видно. Для таких, як ти, краще загинути в боротьбі, ніж тут, за гратами, або за колючим дротом концтабору. Подумай, добре подумай про це. Даю тобі ніч. Більше не можу.

Обер-лейтенант глянув на картину, що висіла на стіні. Очі його потеплішали.

— Ти все зрозумів? — запитав бранця.

Той розгублено кивнув головою. Шлезінгер натиснув на кнопку.

— Я викличу тебе завтра…

Того ж дня обер-лейтенант повідомив Пайчера, що приступив до обробки матроса. Той, мовляв, клюнув. Мотиви? Війну Ради все одно програють. Скоро вступить у дію нова, надсекретна зброя. З голоду теж умирати не хочеться. Якщо буде матеріально забезпечений, то згоден виконувати накази німецького командування.

Звичайно, розвідник багато що сказав авансом. Фактично матрос міг відмовитись.

У новій секретній установі «Зондерштабу-Р», як і на карантинній фермі № 8, існували свої усталені порядки. Ретельно дотримуючись усіх правил конспірації, сюди привозили й вивозили звідси тих, хто виконав або мав виконати спеціальні завдання розвідки.

Вартовий, що вивів Криворученка з кабінету обер-лейтенанта, не цікавився, хто він, не задав жодного запитання. Одначе старанно обшукав: обмацав з ніг до голови, вивернув усі кишені, та нічого не знайшов. Відібрав ремінь і наказав йти попереду. Вузькими східцями спустилися до підвалу. Конвоїр відчинив двері, кивнув головою — «заходь». Полонений ступив у напівтемну камеру. Глухо зачинилися двері, клацнув замок.

Більше року Криворученко поневірявся по гітлерівських концтаборах, а в таку ось пастку потрапив уперше. Запах сосни! Звідки він? Обдивився приміщення. В тьмяному світлі лампочки, що ледь жевріла під стелею, побачив дерев’яний тапчан. На дошках виступили крапельки живиці. Ліворуч зяяло квадратне віконце з металевими гратами. Уздовж — свіжі сліди електрозварки.

«Камера-одиночка», — згадались слова обер-лейтенанта. Тепер він не військовополонений, а в’язень, що опинився в лабетах зрадника. Мерзотник Розе! Зрікся Батьківщини і, ставши офіцером розвідки, вислужується перед фашистами, вербує для них агентів. Та цього разу марно старається. Чорноморський матрос Олександр Криворученко перед ворогом на коліна не стане!

Долала втома. Олександр зачерпнув кружкою з відра води, спорожнив її. Потім ліг на тапчан, заплющив очі, але сон не приходив — підвальна нічна прохолода, важкі думки відганяли його. «Найдорожче в людини — це життя…» — зринали в пам’яті слова Островського. За життя треба боротися. Та як вирватись з цього «кам’яного мішка»? Вдатися до хитрощів? Розе пропонує реальний шлях до волі. Харків! Дістатися б на рідну землю, а там хай чекають. Фашистський агент зникне. Прийде до органів державної безпеки, і не