Читати книгу - "Очікування шторму"

— Верстов п'ятдесят, мабуть…

По горах. Без дороги. Таку відстань за день мені пішки ніяк не подолати, якщо навіть я зі шкіри випнуся. Звичайно, вголос цього не сказав, тільки подумав. А Сорокін каже:

— Давай цього слона викотимо. Молоток у мене є. Може, шасі пощастить випрямити.

Я скинув шинель, Сорокін — куртку, тому що сонце висіло над виярком і було тепло, навіть трохи задушливо. Молода трава, молоде листя зеленіли радісно, чисто. Пахощі від землі йшли добрі, густі.

Варто було обійти літак, щоб відразу переконатися: перш ніж його викотити, треба позбутися чагарів, у які він зарився, наче віз у сіно.

А вдача у Сорокіна виявилася дратівлива. Словами лихими жонглює, немов циркач, а справа — ні з місця.

Вовтузимося ми півгодини, вовтузимося годину. Машина все одно в кущах. І надія витягнути її з кожною хвилиною тане, мов крижинка. У мене ж у голові одна думка: треба поспішати в Туапсе, треба поспішати…

Раптом за спиною — бас:

— Руки вгору!

Повертаємося. Хлопці оброслі, з карабінами. А на шапках червоні стрічки. Партизани, отже.

— Братці! — кричу я. — Яка удача!

— Шакал тобі брат, сволота панська! Піднімай руки!

Партизанів шестеро. А той, що басить, очевидно, головний. Здоровий такий, насуплений. Штани ватяні, у чоботи заправлені. Ватянка у жовтих і зелених плямах — на землі, напевне, лежав. Як гаркне:

— Обшукати!

До мене невисокий підбіг. Чоловік років тридцяти. Обличчям білий, і вії, і брови, і очі білясті, а губів наче зовсім немає — такі вони тонкі.

Обачно сказав:

— Ти тільки не жартуй. А то вмить начинку свинцеву придбаєш.

Обнишпорив він мене. Документи, револьвер… усе забрав. Уголос читає:

«Поручик Никодим Григорович Корягін, офіцер зв'язку п'ятого кавалерійського корпусу генерала Юзедовича…» У партизанів очі від здивування на лоба лізуть.

— Оце так птах!

Потім посвідчення Сорокіна читати стали:

«…Є дійсно червонофлотець повітроплавних частин…»

Репліки:

— А сигари в рожевій коробці — панські.

— Дідька лисого зрозумієш.

— Ярмарок!

Тонкогубий:

— А мені все мов крізь скельце. Поручика пропоную при аероплані шльопнути, а червонофлотця частин цих самих, — він показав рукою на небо, — відвести до командира. Голосуємо.

Троє із партизанів підняли руки, потім і головний підняв, але тільки не для голосування, а щоб почухати потилицю. Цією миттю я й скористався.

— Мене не можна при аероплані шльопнути, — кажу. — У мене спеціальне завдання… Ведіть і мене до командира.

— Бреше він, пес білогвардійський! — закричав тонкогубий і клацнув затвором. — Досить, попили нашої крові!

Він, можливо, і прикінчив би мене відразу, але Сорокін, який до цього мовчав, психонув остаточно:

— Ви що, очманіли, паразити кляті! Ніякий він не білогвардієць, а справжній рядовий боєць Червоної Армії!..

Сорокін хотів сказати ще щось, але тонкогубий випередив його, верескливо вигукнув:

— Пропоную шльопнути біля аероплана і ентого. — Він указав багнетом на Сорокіна. — Голосуємо!

— Любий капітане, я від'їжджаю, — У графині були прямо-таки лимонні очі. І за кольором, і за формою.

«Якби збулася голуба мрія мого дитинства, — подумав Долинський, — і я, як Брешко-Брешковський, писав детективні романи, я почав би розділ про графиню Анрі так: «Вона була красива. Та якось надто не по-російському. І звичайні порівняння, якими наділяють російських жінок — берізка, вербиченька, горобина, — зовсім не пасували їй. І її легше було порівняти з магнолією чи кокосовою пальмою, що за волею випадку опинилася на чорноморському березі».

В міру банально й романтично.

Долинський, шанобливо поцілувавши руку графині, опускав долоню повільно, відчуваючи, які ніжні й холодні її пальці. Вона дивилася на нього зі своєю звичною загадковою усмішкою. А може, й не загадковою, а просто розбещеною. Та Долинському не хотілося у це вірити. Тому що він знав графиню дуже мало, знав із найкращого боку. А чутки… До дідька всі чутки! Життя, схоже на брилу, зрушило з місця і покотилося під укіс, душачи і забруднюючи все святе. І передусім віру. Це було особливо страшно, тому що без віри людині аж ніяк не можна. Долинський вважав, що вірити у жінок і легко, і важко, але ще і містично приємно вірити в жінку всупереч логіці, всупереч чуткам, що супроводжують її ім'я.

Другим абзацом міг бути такий: «Графині, очевидно, виповнилося тридцять. Або виповниться незабаром. Напевно, ночами вона замислюється над тим, що вже підступає старість, і розглядає себе в дзеркало зі смутком, трепетом, тугою».

Роки… Долинський також не забуває про них, однак не лічить зморщок на своєму обличчі, бо вони, зморшки, так само, як і сивина, свідчать про досвід, про зрілість, а це надзвичайно важливо для мужчини.

На жаль, досвід і зрілість, як і духовні цінності, — поняття не матеріальні. Можливо, іншим часом, спокійним, як осінній плин річки, особисті якості людини, так би мовити, скарби нескороминущі, мали відому ціну, та в нинішнє лихоліття люди, в тому числі й молоді вродливі жінки, вже надто відверто ставлять вище за розум діаманти, а за шляхетність, чесність — значну суму твердою валютою.

Долинський не мав наміру осуджувати графиню. Та й осуд як поняття, як критичний процес щодо жінки молодої, краса якої гідна всіляких епітетів, навряд чи відповідав етичним уявленням капітана. Він міг сприймати жінку чи не сприймати. Графиня Анрі належала до перших.