Читати книгу - "Via Combusta, або Випалений шлях"

Я підвівся й недовірливо подивився на нього, він у відповідь вишкірився:

— Заходь, заходь… Не бійся! Це — стандартна процедура санації. Щось по типу душу. Одяг викинеш ось туди, — вказав на щілину в кабінці,— нову отримаєш, натиснувши сюди.

Там, куди він показував, справді була кнопка з намальованим костюмом.

На вигляд Тарапата був досить юним, смішно кривив кирпатого, вкритого ластовинням носа і зовсім не скидався на лиходія. До того ж мерці самі не вдягаються, ще одним залізним аргументом заспокоїв себе я, і мужньо зробив крок у душову. Поки я мився, на стінці душу, як на моніторі, загорялися та щезали якісь цифри. Хвилин за п’ять вода вимкнулася, і мене обдало теплим повітрям. Коли я став уже зовсім сухим — натиснув на вказану кнопку. З отвору вивалився запакований у пластик пакунок із сірою уніформою. Я розірвав пакет і швидко вдягнувся. Саме вчасно, бо за мить двері автоматично відчинилися.

Перше, що я побачив, — це бліде від хвилювання обличчя Шулі. Він сидів, склавши руки на грудях і, мабуть, поки мене чекав, не дихав, бо коли нарешті узрів мене живим і неушкодженим — з полегшенням шумно видихнув повітря і навіть ледь порожевів.

— Вставай, тепер ти, — підштовхнув Шулю до дверцят душу очкарик. Потім повернувся до мене, вказуючи на стільця поряд зі столом:

— А ти сідай тут, обранець долі!

Далі Тарапата й собі всівся і заходився клацати щось на «клаві», потому глянув на монітор, потім іще раз придивився, наблизившись до екрана впритул і піднявши догори окуляри. Тоді відкинувся на кріслі, потер підборіддя та здивовано протягнув:

— Ого-о! Сто тридцять…

Після цього він з інтересом вилупився на мене, як на екзотичну істоту, й задумливо почухав свою і без того вже розкуйовджену маківку:

— Так, так… цікаво. Ану, давай іще проведемо аналіз крові…

Очкарик простягнув руку і витягнув зі скляної шафки над столом пляшечку спирту і йоду, а також вату й пластир, потім видобув із панелі під монітором щупальце, вставив туди голочку та скомандував:

— Давай руку.

Я був не в захваті від цієї процедури, але приречено простягнув долоню. Тарапата вправно і майже нечутно проштрикнув мені безіменний палець, дуже швидко видобув краплину крові, кинув мені проспиртовану ватку, клацнув мишкою та втупився в монітор.

— Нічого собі! — знову витягнув мармизу. — Та ще й із золотим співвідношенням… шістдесят один на тридцять дев’ять[5]! То тепер до тебе треба на «ви» звертатися…

Він зміряв мене поглядом і радісно гмикнув. Потім знову ткнувся поглядом у комп’ютер і запитав:

— Рік народження?

— Вісімдесят сьомий, — спантеличено відповів я.

Він швиденько щось набрав на клавіатурі та знову звернувся до мене:

— Ну що ж, давай іще раз руку, будемо номер давати.

Я знову довірливо простягнув руку, він узяв мій мізинець і знагла боляче проштрикнув шкіру чимось схожим на шприц.

— Ой! — від несподіванки зойкнув я та смикнув рукою.

— Спокійно, спокійно… — міцно тримаючи мою руку, протягнув Тарапата, замазав йодом ранку та заклеїв пластиром. І безтурботно провадив: — Нічого, трохи поболить. Три дні не мочити!

— Що це? Що ви мені туди запхнули? Мікрочип? — запитав я, отримавши свою руку назад. Палець палав вогнем. Глибоко під шкірою виднілося щось, схоже на просяне зернятко.

— Яка розвинена нині молодь… — оскалився він. — У деякому сенсі це твоя перепустка… Запам’ятай, розумнику — тепер твій номер 1-130-87. Амінь! Ласкаво просимо до Крижаної Безпеки!

— Чого? — не зрозумів я.

Тарапата відкинувся на кріслі та відповів.

— Ну… до нашого ордену.

Шуля отримав номер 93-70-87. Тепер ми з ним були як брати-близнюки — із заклеєними пластиром мізинцями і в однакових сірих костюмах. Відрізнити нас можна було хіба що за кольором волосся та за нашивкою з номером, яку нам обом приклеїв молодший співробітник Тарапата до верхньої кишені зліва, на рівні грудей.

Після ідентифікації нами знову взялася опікуватися Солдафонша Антоніна. Вона мовчки відвела нас до їдальні. Там саме розпочалася вечеря. На перший погляд все було приблизно так, як і в нашій шкільній їдальні. Запах їжі принаймні не відрізнявся. Тільки приміщення тут було трохи більшим, та діти були одягнуті в однакову сіру уніформу.

Антоніна нас відпустила, і ми швидко змішалися з сірою масою дітлахів, таким чином позбувшись її невсипущого ока. Шуля навіть повеселішав.

— Вроді ще не вмираємо, — підморгнув він мені, коли біля роздавального столу нам наклали в тарілки рисової каші з м’ясом.

Ми з ним узяли ще по салату та компоту. Сіли за столик, де були вільні місця.

Там, окрім нас, сиділо ще четверо. Двоє непримітних хлопців збоку, а навпроти мене, поряд із Шулею — худий чорнявий хлоп із довгим, як у чаплі, носом, і вертлява дівчина з двома білявими кісками та великими передніми зубами (миша мишею). Дівчина одразу ж зацікавлено прошмигнула сірими оченятами по наших обличчях. Це була слушна нагода «розвідати» ситуацію.

— Слухай, — нахилився я до Миші,— скажи, що тут у вас таке? Де ми опинилася?

— Ви новенькі? — посміхнулася вона, і від цього стала ще більш схожою на мишу.

— Угу, — кивнув я.

— Вам пощастило… — почала улесливо Миша і, придивившись до моєї нашивки, витріщилася на неї, здивовано округливши очі.— Це що в тебе? Сто тридцять?

— Сто тридцять, — байдуже кивнув я.