Читати книгу - "Кораловий острів, Роберт Майкл Баллантайн"

Я теж ковтнув, і — диво дивне! — до горла мені потекла пресмачна рідина. Вона була надзвичайно прохолодна й солодка з кисленьким присмаком — словом, справжнісінький тобі лимонад. Такого приємного напою мені ще не доводилося куштувати. Я передав горіха Джекові, він сьорбнув і мовив:

— Ото ж бо, невірний Пітере, я зроду не бачив кокосових горіхів, крім тих, що продаються в наших крамницях. Проте я колись читав, що зелені горіхи наповнені таким питвом, і, як бачиш, так воно і є!

— Скажи мені, коли твоя ласка, чим наповнений спілий горіх? — запитав Пітер.

— Спілий має в собі порожнисте зерня, налите схожою на молоко рідиною. Але рідина ця тамує голод краще, аніж спрагу. Мабуть, вона дуже поживна.

— На одному дереві і питво, і харч! — вигукнув Пітер. — І купіль у морі, і житло на суходолі — все задурно! Друзі мої любі, ми знайшли собі притулок на все життя. Це ж справжнісінький рай земний! Ура!

І, високо підкинувши свого бриля, Пітер помчав щодуху берегом, радісно горлаючи, мов той навіжений.

Згодом ми, однак, переконалися, що ті квітучі острови багато чим відрізнялись од раю. Та докладніше я розповім про це у свій час.

Ми саме підійшли до того місця, де корабель наш наскочив на рифи, й заходилися нишпорити серед скель, які виставали тут так далеко в море, що заледве не сягали рифу, котрий оточував острів. Проте хоч як пильно ми шукали, та нічого не знайшли. Ми вже хотіли вертатися, аж раптом угледіли чорну річ, що плавала в невеличкій затоці, яку ми зразу не помітили. Ми кинулися туди прожогом і витягли ту річ із води. То був грубий шкіряний чобіт із довгою халявою — такі чоботи носять у нас рибалки. За кілька кроків ми знайшли його пару. Ми відразу впізнали, що то чоботи нашого капітана: він узув їх одразу, коли почався шторм, аби хвилі й бризки, що раз по раз заливали палубу, не промочили йому ноги. Спочатку я подумав був, що наш любий капітан утопився, та Джек мене трохи заспокоїв: мовляв, якби капітан утопився, то його разом з чобітьми прибило б до берега, значить, він, безсумнівно, роззувся в морі, щоб чоботи не заважали йому пливти.

Пітер негайно їх узув, але вони були такі великі, що, як сказав Джек, могли йому правити і за чоботи, і за штани, а водночас і за жилет. Я теж їх поміряв: завдовжки вони годилися, проте були занадто просторі. Отож ми віддали чоботи Джекові, хоч він переконував мене їх носити. Та коли виявилося, що вони якраз добрі Джекові, ніби пошиті на його ногу, я рішуче від них одмовився, і зрештою він погодився взяти чоботи собі. Правда, Джек носив їх не часто, бо вони були дуже важкі.

Коли ми повернулися до свого табору, вже сутеніло, отож ми відклали до завтра похід на вершину гори і, поки було ще видно, заходилися зрізувати гілля та широке листя якогось невідомого нам дерева. З нього ми спорудили щось на зразок куреня. У ньому не було особливої потреби, бо повітря на острові виявилося таке тепле й запашне, що ми могли спати надворі; та ми були зовсім не звичні до такого спання і тому не дуже хотіли лежати всеньку ніч просто неба. До того ж курінь захищав би нас од нічної роси та від дощу, якби він, часом, пішов. Застеливши долівку листям і сухою травою, ми згадали про вечерю.

Аж тепер нам спало на думку, що ми не маємо чим розпалити вогонь.

— Оце то халепа! Що нам робити? — мовив Пітер, і ми обидва глянули на Джека, бо завжди покладалися на нього в хвилину скрути. Та Джека це очевидячки анітрохи не занепокоїло.

— Певна річ, на березі є доволі кремінців, — сказав він, — хоч без криці вони нам ні до чого. Однак треба спробувати.

Він подався на берег і скоро вернувся з двома кремінцями. На один він поклав суху тріску й спробував викресати вогню, та насилу спромігся видобути малесеньку іскорку. А що дерево було тверде, то воно навіть не затліло. Тоді він узяв залізний обруч, але теж не викресав жодної іскри, по тому з таким самим успіхом спробував обух сокири.

Увесь той час Пітер сидів, тримаючи руки в кишенях, і сумовито позирав на товариша; з кожною невдачею обличчя його видовжувалося і набувало щоразу нещаснішого виразу.

— Ой леле! — зітхнув він. — Мені байдуже, що доведеться споживати страву сирою — може, її й не треба варити, — але ж вечеряти в темряві так сумно. До того ж ми пережили неабиякий день, і шкода попрощатися з ним у мороці. Ой, я придумав! — скрикнув він, стенувшися. — Прозорна труба! Там є збільшувальне скло, і ми запалимо вогонь!

— Ти забув, що зараз немає сонця, — зауважив я.

Пітер замовк. Він зовсім забув, що сонце давно вже зайшло.

— Все буде гаразд, хлопці! — вигукнув раптом Джек. Він підвівся, зрізав з куща гілку й обчухрав з неї листя. — Колись удома я бачив, як добували вогонь у такий спосіб. Дайте-но мені шмат мотузки.

Хутко зігнувши гілку і прив'язавши до неї мотузку, Джек зробив лук. Потім він одрізав від сухої гілки паличку дюймів зо три завдовжки і загострив її з обох кінців. Паличку він припнув тятивою, один кінець приставив до грудей, підмостивши дерев'яну тріску, другий діткнув до шматка сухого дерева, а по тому заходився щосили пиляти луком, наче коваль, що просвердлює дірку в залізі. За кілька секунд дерево почало диміти, не минуло й хвилини, як воно спалахнуло, менш ніж за чверть години ми вже пили лимонад і їли кокосові горіхи, сидячи коло багаття, на якому можна було засмажити цілу овечку, а дим, полум'я та іскри здіймалися між широкого листя лапатих пальм і осявали наш зелений курінь.

Тієї ночі зоряне небо пильнувало наш сон, прозираючи крізь гілля дерев, що любо шелестіли над нами, а далекий