Читати книгу - "Поеми - т. 5, Франко І. Я."

У кайданах, але не самого,

З ним ще вісім бранців християнських.

І велів їх у ярма впрягати,

Велів ними переліг орати.

Так минуло ціле боже літо:

Олександер у ярмі хилився,

Плуга тягав, важкі скиби краяв;

Та сорочка все на ньому біла,

Мовби тільки нині рано вбрана.

Здивувались погоничі турки,

Османові теє диво кажуть.

І велів він бранця відпрягати,

Перед себе привести негайно.

Олександер Осману вклонився;

Сей до нього теє слово мовить:

«Олександре, бранче-христянине,

Що за диво: робиш ти все літо,

Плуга тягнеш, тяжкі скиби краєш,

Сам зчорнів ти, мов земля святая,

А сорочка в тебе сніжно-біла,

Хоч її ти не скидав ні разу?»

Відмовляє бранець Олександер:

«Ой Османе, є тут справді диво.

Є у мене вірная дружина

Юліана в славнім місті Відні.

Як в дорогу мене виряджала,

То дала мені отсю сорочку

І сказала: «Господарю милий,

Ось тобі нова сорочка біла,

Щоб її носив ти у поході.

Поки буде ся сорочка біла,

Поти буду я для тебе вірна».

То Осман, почувши теє диво,

Кличе свого бега Галанбега

І такі йому слова говорить:

«Галанбеже, витязю мій вірний,

Ізбирайся в далеку дорогу

Аж до міста Відня над Дунаєм.

Допитайся там до Юліани,

Що є жінка Олександра-бранця.

Не пожалуй золота ні срібла,

Не пожалуй дорогих дарунків,

А найпаче хитрої підмови,

Щоб та жінка шлюб свій ізламала,

Із тобою нічку ночувала.

Коли мудро сеє діло справиш,

Дам тобі я срібла, злота много,

Ще й свойого коня вороного».

Галанбег не гаявся ні хвилі,

Щоб сповнити Османову волю.

Він до Відня живо прибуває,

Шле післанця у двір Олександрів,

Юліану на розмову просить.

Юліана гостя к собі просить

І до нього словами говорить:

«Ой ти гостю з далекого краю,

Що за вісті маєш ти для мене,

Що мене ти на розмову просиш?»

Відмовляє Галанбег на теє:

«Чи се ти є пані Юліана,

Вірна жінка Олександра того,

Що є бранцем у турецькім краю

У Османа-баші в Трапезунді

І в ярмі там чорну землю оре?»

Защеміло в Юліани серце,

Закрутились у очицях сльози,

Та здержала лютий біль у собі

І спокійно бега запитала:

«А скажи по правді, гостю милий,

Чи той бранець здоров у неволі,

Чи там має хоч сорочку білу?»

Відмовляє Галанбег на теє:

«Не хорує муж твій у неволі

І сорочки не зміняв від року,

Та як сніг вона на ньому біла.

Ти ж послухай, пані Юліано,

Що тобі перекажу від нього:

Ізламай ти шлюбную присягу,

Перебудь зо мною сюю нічку,

То кленуся тобі Магометом,

Швидко вийде муж твій на свободу.

А не схочеш ти сього вчинити,

То загине муж твій у неволі,

Не побачиш ти його довіку».

Защеміло в Юліани серце,

Закрутились у очицях сльози,

Та здавила лютий біль у собі

І спокійно бегові сказала:

«Гостю любий, пережди сю днину,

Най сю справу добре обміркую.

Бо важке, як камінь, твоє слово,

Як полин, гірке для серця мого.

Завтра рано дам тобі я знати,

Чого маєш ти від мене ждати».

Юліана цілу ніч не спала,

Сльози ронить, ревно бога молить:

«Боже милий, дай мені пораду,

Що чинити, щоб не поблудити?

Се ж я в темнім борі заблудила:

Відси пропасть, а відти безодня.

Шлюб зламати - мужа слобонити?

Мужа втратить - зберегти присягу?»

Аж над раном добре нагадала,

Галанбегу карту написала:

«Гостю милий, не дай того, боже,

Щоб сповнила я твоє бажання,

Осквернила мого мужа ложе

І зламала те, що шлюбувала!

Як я вірно додержу присяги,

То сам бог на мене ласкав буде,

Мого мужа виведе з неволі.

А як нині присягу зламаю,

То себе згублю і мужа свого».

Се списала, зараз відіслала,

А сама щось інше нагадала,

Роздобула все чернече вбрання,

Взяла свої гуслі чарівнії,

Серед ночі дім свій попрощала,

Геть із Відня рушила в дорогу.

А дві милі за містом у гаю -

Там стояла капличка малая.

Там зайшла раненько Юліана,

Скинула жіночі пишні вбори,

Надягла чернечу довгу рясу;

Обтяла жіночі пишні коси,

Почепила бороду старечу,

Через плечі гуслі пов’язала,

Свої вбори в землю закопала

І пішла на схід понад Дунаєм.

Вандрувала три дні без пригоди.

Стала третя нічка западати,

Що за гамір в городі зробився?

Сурми грають, ясні зброї світять.

З-під копита в коней іскри скачуть.

І юрбами люд біжить цікавий

На проїжджих турків поглядіти.

Бучно їде Галанбег із Відня,

Вколо нього двадцять яничарів,

А прислуги ще й удвоє більше.

Заїжджають на ніч до господи,

Засідають до вечері живо.

Аж ось чути гуки на рундуці:

Плачуть гуслі, мов мала дитина,

Не то плачуть, не то промовляють,

То гудуть, неначе пчілка в маю,

Розбивають тугу, наче хмару,

Піднімають веселість у серці.

Встали турки, кинули вечерю,

Їм музика слух заполонила.

Галанбег ось на рундук виходить

Поглядіти, хто так дивно грає.

Коли бачить - черчик подорожній.

То до нього чемно він підходить

І словами приязно говорить:

«Будь здоровий, черче подорожній!

А куди се бог тебе провадить?»

Відмовляє черчик подорожній:

«Будь здоровий, пане мій ласкавий!

Я мандрую з далекого краю

До святого місця Палестини,

До божого гробу на поклони».

Врадувався