Читати книгу - "Поеми - т. 5, Франко І. Я."

І черцеві теє слово мовить:

«Чесний отче, їдь ураз зо мною!

Будеш ти нам у дорозі грати,

Наші душі грою звеселяти,

За се маєш три заплати в мене:

Першу плату - коня верхового,

Другу плату - страву у господі,

Третю плату - захист у дорозі».

Юліана радо се приймила,

З Галанбегом рушила в дорогу.

Вандрували чотири неділі,

Аж прибули в Іконію-місто.

Тут говорить чернець подорожній:

«Ой мій пане, беже Галанбеже,

Ось тут наші шляхи розійшлися:

Мені вправо до божого гробу,

Тобі вліво до Османа твого».

Відмовляє Галанбег на теє:

«Чесний отче, вволи мою волю,

Їдь зо мною до Османа мого!

Звесели ти його душу грою -

Певне, того не будеш жаліти».

Не перечить черчик подорожній,

Їде з бегом до Османа-паші.

Як до міста полем доїжджали.

То побачив черчик подорожній

Бідних бранців при роботі в ярмах,

А між ними й Олександра свого.

У ярмі він аж дугою гнеться,

Звисли руки від тяжкої муки,

Почорніло личенько рум’яне,

Лиш сорочка все на ньому біла,

Мовби тільки нині зрана вбрана.

Прибуває Галанбег у місто,

То Осман його до себе кличе

І здалека сміхом зустрічає:

«Галанбеже, витязю мій вірний,

Знать, тобі не дуже пощастило,

Не здобув у Відні ти побіди,

Срібла-злота заслужить не здужав

Ані мого коня вороного!

Ще сорочка в Олександра біла,

Ні крихітки не забрукалася».

Відмовляє Галанбег по правді:

«Ой Османе, мій ласкавий пане!

Хоронив Аллах мене в дорозі,

Та я в Відні не здобув нічого.

А проте я не жалію ходу,

Ані труду в далекій дорозі,

Ані кошту, що на ній потратив,

Бо побачив я велике диво -

Жінку бранця твого Олександра.

Її вроду я хвалить не буду,

Бо хто може вихвалити гідно

Дня віщунку, золоту зірницю

До схід сонця в пурпуровім блиску?

І хто може вихвалити гідно

Веснянії пахощі чудові,

Жайворонка металічні трелі,

Тихий чар криниці лісової,

Холод гаю чи тишу півночі?

Та не так її чарує врода,

Як той блиск невинності сніжної,

Що ним постать вся її ясніє -

Як той запах чистоти святої,

Що вбиває всяку думку грішну,

Всякий порив низький в нашім серці,

Не пускає й помислу брудного,

Щоб хоч раз до неї доторкнувся.

Та найбільші в її оці чари,

І видніє рівна, сильна воля,

До добра незламна постанова.

Вір мені, Османе, любий пане,

Я ж не є хлопчина головусий

І з жіноцтвом діла мав чимало!

Та коли сю жінку я побачив,

Око в око з нею зустрінувся,

А в душі мав свідомість погану,

Що її повинен підмовляти

На негідне, на ганебне діло -

То такий я стид почув у серці,

Мов на матір руку піднімаю».

Усміхнувсь Осман на тую мову.

«Ой мій друже, беже Галанбеже,

Справді диво мусило там статься,

Що тебе поетом ізробило!

Та се що за чоловік з тобою?»

«Ой, Османе, мій ласкавий пане,

Се є чесний черчик подорожній,

Що мандрує до божого гробу.

Він музика, пане, пречудовий,

Всю дорогу веселив нам душу,

Розганяв своєю грою тугу,

То я, пане, взяв його з собою,

Щоб і ти знав солодощі тії,

Щоб пізнав ти його тонів чари».

І велів Осман черцеві грати.

Полилися чародійні тони,

Полонили серце у Османа.

І не міг від них він відірваться:

День би слухав і цілую нічку,

Пив би їх, мов спраглий зимну воду.

Так минули чотири неділі.

Промовляє черчик подорожній:

«Ой, Османе, мій ласкавий пане,

Час мені вже тобі поклониться,

У дорогу дальшую збираться,

У дорогу до божого гробу».

Відмовляє тут Осман черцеві:

«Жаль мені з тобою розставаться,

Та не можна й силою держати.

А за те, що своїх тонів чаром

Чарував ти моє серце досі,

Розганяв мою тоску так часто,

Веселив мене в тяжких годинах,

Я даю тобі багаті дари:

Срібло, злото, дорогу одежу,

Вороного коня верхового

І сторожу ще для супроводу».

Відмовляє черчик подорожній:

«Ой, Османе, мій ласкавий пане,

Не даруй мені ти срібла, злота,

Бо я богу шлюбував на бідність.

Не для мене дорога одежа -

Буде з мене сеї ряси досить.

Не прийму я й коня верхового,

Бо я богу шлюбувався пішки

До святого гробу мандрувати.

І не шли сторожі ти зо мною -

Бог - моя сторожа найпевніша,

Другий сторож - порожня кишеня,

А ще третій - гуслі ті співучі.

Та коли твоя велика ласка

Чим слугу свойого вдарувати,

То даруй мені одного бранця

З тих, що там за містом в плузі орють.

Та й ще дай нам лист на обезпеку,

Підпиши ім’я своє на ньому

І привісь султанськії печаті,

Щоб нас турки вільно пропустили,

Кривим оком на нас не гляділи».

Полюбились ті слова черцеві,

Полюбились Османові дуже.

Зараз каже дрібно лист писати,

Злоті букви по рожевім полі,

Шнур шовковий крізь папір продіти

І печать велику прикріпити,

А потому Галанбега кличе:

«Ой мій друже, беже Галанбеже,

Йди на поле з тим черцем у парі,

Дай йому там бранця до вибору:

Кого хоче, той його най буде!»

І подався Галанбег у поле,

Там, де в ярмах бідні бранці ходять.

І говорить Галанбег черцеві:

«Чесний отче, ось тобі ті бранці,

Кого хочеш, щоб тобі пустити?»

Відмовляє тут