Читати книгу - "Поеми - т. 5, Франко І. Я."

«Ой мій пане, беже Галанбеже,

Не моє тут діло вибирати;

Кого хочеш, сам пусти зо мною!»

І говорить Галанбег черцеві:

«Відпущу з тобою Олександра,

Того бранця у сорочці білій,

Не для нього се зроблю, їй-богу,

А для жінки його Юліани».

Познімали з Олександра шлеї,

Розкували з рук і з ніг кайдани,

І подався він з черцем в дорогу,

В Палестину до божого гробу.

Як при божім гробі помолились

І святому місцю поклонились,

Подалися до рідного краю.

А як вже до Відня наближались,

Мали в город ще дві милі шляху,

То засіли разом спочивати

При каплиці в зеленій діброві.

«Олександре,- так чернець говорить,-

Друже любий, треба нам розстаться,

Бо тут наші шляхи розійшлися.

Ти наліво в Відень подасися,

Я направо в монастир свій мушу».

Гей заплакав Олександер ревно

І черцеві в ноги поклонився.

«Чесний отче, вічне вам спасибі,

Що мене з ярма ви слобонили!

Жити буду чи вмирати буду,

А довіку ваш невольник буду,

Все, що маю, нехай ваше буде».

Усміхнувся черчик подорожній.

«Не обіцюй, Олександре брате,

Більше того, ніж можеш здержати,

Адже в тебе є сім’я лицарська,

Є дружина вірна, молодая!»

Відмовляє Олександер гірко:

«Чесний отче, жаль мені на неї,

Що, почувши про мою неволю,

Не подбала мене слобонити.

Не хочу я більше жити з нею!

В монастир у черці пострижуся,

Щоб тобі по бозі буть слугою».

Усміхнувся черчик подорожній,

Олександра він бере за слово:

«Олександре, брате мій коханий!

Коли се твоє лицарське слово

І твердая, чесна постанова -

Присягнися тут, в отсій каплиці,

Підпишися тут, на сім папері,

Що на ньому є печать турецька:

Підпишися, що моїм слугою

Хочеш бути, доки будеш жити».

Олександер пристає на теє,

У каплиці щиро присягає,

На турецькій карті запис пише,

А списавши, віддає черцеві.

Тут оба сердечно попрощались,

Своїм шляхом кождий подалися:

Олександер на битий гостинець,

Що до Відня попід гори в’ється,

А чернець у гаю заховався.

За хвилину в каплицю вернувся:

Зняв із себе весь убір чернечий,

Видобув свої жіночі вбори,

Вмив лице криничною водою -

І не стало тут черця старого,

Появилась Юліана-краля.

То прибравшись у жіночі вбори,

Помолившись у каплиці щиро,

Вона живо простими стежками

У свій двір у Відень поспішила.

Там її свекруха зустрічає,

Олександра старенькая мати,

Зустрічає і словами лає:

«Ей красуне, жінко віроломна,

Де се ти так довго пропадала?

Нема в тебе бога ні сумління,

Що таємно дім свій полишила,

Ціле літо безвісті блукала,

Певно, любка іншого шукала».

Відмовляє втішно Юліана:

«Мамко люба, не турбуйся мною!

Вже я знаю, як себе правдати.

Та послухай, що є в нас нового!

Маю звістку певну через люде,

Що сьогодні верне Олександер,

Любий муж мій, а твій син коханий,

Із неволі з турецького краю».

Та свекруха гнівно відмовляє:

«Волів би він там і пропадати,

Ніж тут має на таке вертати!

Не на радість він тобі явиться

І не радість він собі застане».

Та ось чути гомін вулицями,

Здвиг народу валом напливає,

Олександрів палац обступає.

І лунають крики попід небо:

«Олександер повернув з неволі!»

Вибігають його зустрічати

Юліана і старая мати.

Юліана з ним вітаться хоче,

Як подоба шлюбній жінці з мужем,

Та свекруха її відпихає

І словами гнівно промовляє:

«Стій, негідна жінко, віроломна!

Не посмій до нього доторкнуться!

Нема в тебе бога ні сумління.

Ти безстидно шлюб святий зламала,

Ціле літо з дому пропадала,

Десь за іншим любасом ходила».

Затремтіла, зблідла Юліана,

До свекрухи жалісно говорить:

«Най вам, мамко, бог не пам’ятає,

Що мене ви так позневажали

Перед домом, перед всім народом!

Олександре, любеє подружжя,

Не хочу вітатися з тобою,

Не промовлю словечка до тебе

І не з’їм з тобою ложки страви,

Поки суд нас не розсудить правий.

Видай завтра пишную гостину,

Запроси всіх кревних і знайомих:

Перед ними я до ока стану

І поставлю своїх свідків вірних,

А тоді вже най мене всі судять».

Се сказала, сльози повтирала

І сховалась у свої покої.

Олександер мамі докоряє:

«Мамо, мамо, що ви наробили

Любій стиду, а мені турботи!

Юліана чесна жінка, мамо,

Я на се найліпший доказ маю.

Ще як з дому у похід ішов я,

То дала мені сорочку білу,

А при тому сі слова сказала:

«Доки буде ся сорочка біла,

Доти, любий, буду тобі вірна».

І я мав на собі сю сорочку

Рік, матусю, і ще три неділі,

І погляньте - вона й досі біла».

Стара мати гнівом запалала,

В Олександра вирвала сорочку

І говорить: «Чари, синку, чари!

Ти не вір їм, правди добивайся!

Ось пожди лиш, я сорочку тую

В церкві зложу на святім престолі,

Хай лежить там усю ніч до рана -

Оттоді напевно щезнуть чари

І побачиш, що то з неї буде».

Не перечить Олександер мамі,

Бо в самого серце повне жалю,

Повне жалю й темної зневіри.

Бач, дружина, хоч як була щира,

А за нього в ярмі не подбала,

Ще й все літо з дому пропадала!

Ніч минула, рано засвітало,

Ба вже сонце вгору піднялося -

В Юліани у покоях тихо.

Вже зібрались в