Читати книгу - "Віднайдений час, Марсель Пруст"

Але тут на Вердюренів знак, що вказав на зайву враж-ливість, дуже шкідливу для такої нервової особи, якою є насправді його дружина, Сванн звернув мою увагу на чарівне намисто хазяйки дому, намисто з чорних перлин, куплених зовсім білими на розпродажу маєтку одного з нащадків пані де Лафаєт, одержаного тією в дар від Генрієтти Англійської; перлини зчорніли серед пожару, який знищив частину будинку, де мешкали раніше Вердюрени, не пам’ятаю вже на якій вулиці, саме після цього пожару і віднайдено скриньку з тими перлинами, геть-то вже чорними. «Я знаю, це перлини, намальовані на шиї тієї самої пані де Лафаєт, авжеж, на тому портреті саме вони, — приказував Сванн серед окриків трохи здивованих гостей, — їхнє докладне зображення можна побачити в колекції дука Ґермантського». У колекції, якій нема рівні у світі, виголосив Сванн, і я мушу її оглянути, успадковану дуком по своїй тітці — він був улюбленим її сестринцем — пані де Босержан, згодом пані д’Азфельд, сестрі маркізи де Вільпарізіс і принцеси Ганноверської, буваючи в якої ми з братом колись так полюбили ловкенького опецька Базена, бо таке дукове ім’я. Тут доктор Коттар із делікатністю, що свідчила про вишуканість його манер, звернувся до історії з перлинами і сповістив нам, що такі катаклізми викликають у людському мозкові зміни, цілковито подібні до змін, що спостерігаються в неживій матерії, і з-філософська й куди глибше, ніж це зробили б інші лікарі, розповідав про камердинера пані Вердюрен, який мало не загинув у тому страшному пожарі, а після нього став зовсім іншою людиною, аж навіть письмо його так змінилося, що перший лист, одержаний від нього господарями в Нормандії з повідомленням про лихо, вони взяли за містифікацію якогось кумедника. За Коттарови-ми словами, не тільки письмо, а й сам він із людини тверезої зробився таким гірким пропиякою, що пані Вердюрен довелося його вигнати. Аж це тонкі міркування на наукову тему переносяться, на вдячний знак пані дому, з їдальні до венець-кої курильні, де Коттар оповідав про те, як він був свідком роздвоєння особистости, навівши випадок одного зі своїх пацієнтів і чемно запропонувавши привести його колись до мене; досить докторові торкнутися пацієнтової скроні, як у тамтому пробуджується якесь інше життя, де він ніякого лизня не пам’ятає про перше, отож-бо ця людина, цілком чесна в першому житті, не раз попадала під арешт за крадіжки, вчинені у другому, бо тут він пошився в останнього лайдака. На це пані Вердюрен тонко зауважила, що медицина могла б підсобити театрові виводити на кін правдивіші сюжети, де комічна плутанина ґрунтувалася б на патологічних помилках, і її слова, як нитка до клубка, привели пані Коттар до розповіді про те, як щось подібне написав уже улюблений казкар вечорів її дітей шкот Стівенсон, на що Сванн авторитетно заявив: «Але ж то дуже великий письменник, Стівенсон, запевняю вас, пане Едмунде, справді великий, рівний серед велетів». І коли, милуючись гербовими кесонами на плафонах, узятих із давнього палаццо Барберіні, я делікатно і ніби несамохіть висловив жаль, що певний декоративний басейн темнішає щораз більше від попелу наших «лондресів», Сванн освідчив, що подібні плями на книжках, які належали колись Наполеонові І, а нині становлять власність, попри його антибонапартистські переконання, дука Ґермантського, свідчать, що імператор жував тютюн; на що Коттар, показуючи себе допитливим аматором усіх цікавинок, відказав, що ці плями зовсім іншого походження, — «геть-то, геть-то іншого», — з притиском мовив він, — адже цісар мав звичку, навіть на бойовищі, тримати в пальцях солодцеві пастилки, аби втишувати болі в печінці. «Бо він був печінковий хворий і на печінку помер», — виснував доктор».

Я урвав читання, бо збирався завтра їхати; та й, зрештою, о цій порі мене кликав уже інший пан, на службі в якого ми перебуваємо половину свого життя. Обов’язок, якого він од нас вимагає, ми виконуємо, заплющивши очі. Щоранку він повертає нас іншому владареві, свідомий того, що інакше ми погано б йому служили. Коли наш розум знов почне чувати, цікаво було б довідатися, що ж такого могли ми робити в пана, який кладе покотом своїх невільників, перш ніж доручити їм нагальну роботу, бо найхитріші з нас, ледве виконають завдання, силкуються підглядати. Але сон намагається їх випередити, аби стерти сліди того, що ми хотіли б побачити. І вже стільки сторіч ми майже нічого не годні про це довідатися!

Отож я згорнув ґонкурівський «Щоденник». Що то письменство! Мені запраглося знов побачити Коттарів, розпитати їх трохи про Ельстіра, оглянути склеп «Маленький Дюнкерк», якщо він ще зберігся,-попрохати дозволу одвідати палац Вердюренів, де я обідав. Але я відчував якийсь неспокій. Ніколи я не приховував від себе, далебі, що не вмію ні слухати, ні, опинившись на людях, бачити. Стара не показала мені жодного перлистого намиста, і я не чув, щоб коли йшла про це мова. Але я знав цих осіб у щоденному житті, не раз обідав з ними, з усіма цими Вердюренами, Ґерманта-ми, Коттарами, і кожне з них здавалося мені таким самим пересічним, як пересічним здавався отой Базен моїй бабусі, яка й гадки не мала, що він і є укоханий сестринець, молодий чудовий герой пані де Босержан, усі вони були в моїх очах сірі, безкровні; мені згадувалася сила-силенна банальностей, які вони платали...

І хай це все вночі нову зорю засвітить!

Я постановив тим часом утриматися від літературних закидів, які могли викликати в мені ґонкурівські сторінки, прочитані напередодні від’їзду з Тансонвіля. Навіть не беручи до уваги неймовірної простодушности, дивовижної в цього мемуариста, я цілком міг не турбуватися з цілої низки причин. Якщо згадувати те, що стосувалося мене особисто, моя не-здольність до спостереження та слухання, так прикро проілюстрована цитованим вище щоденником, не була така цілковита. У мені жив той, хто вмів бачити краще чи гірше, але він був непостійний і оживав лише тоді, коли мені відкривалося щось істотне, спільне багатьом речам, стаючи для нього і поживою, і радістю. Тоді він споглядав і слухав, але тільки на певній глибині, отож-бо спостережень як таких, властиво, не було. Як геометр, здираючи з речей їхню відчутну на дотик шкаралущу, бачить у них лише лінійний субстрат, так і від мене відскакувало те, що розповідали люди, бо мене цікавило не те, що вони хотіли повідомити, а те, як саме це викладалося, бо так відкривалася їхня вдача або їхні кумедні риси; або радше мене цікавила проблема, яка,