Читати книгу - "Король Гуцул, Сергій Дячук"

— Коли старшина повернувся з двору, лише зараз, коли вже світилось світло від трійці на столі, присутні побачили над входом ікону Юрія змієборця у рамі мальовану на склі. Поруч були дві листівки: одна з портретом цісаря, інша з часів королівства Румунія з фото пам’ятника Штефану Чалмаре. Через усю світлицю під стелею хати тягнувся довгий дерев’яний сволок золотистого кольору. Увесь прикрашений різьбленням і віковими кільцями дерева, з якого він був зроблений. Місцями це древо було почорніле від часу. На ньому були написи кирилицею і латинецню, нашкрябані цвяхом, або також різані середньовічним румунським шрифтом.

Старшина йдучи світлицею ще від порога провів по ньому долонею шепнувши: «Дааа, старая хата». Господар вже сидів по середині столу між двома закритими вікнами без шиб між тарілями вирізаними в лаві гладячи довгими пальцями в перстенях чорну овечку, яка слухняно сиділа у нього на колінах, мов кіт.

— Йо, це фейст давня садиба. Колись цей сволок слугував господарям за ікону і оберіг. Гонорові майстри різьбили ці знаки, які мали оберігати господаря, його родину, майно і дім. Бачиш ці розети! Це знаки грому і сонця. Вони ніби лежать на баранячих ріжках, бо вівця і баран — це головне багатство для гуцула. Колес давно тут жила одна гонорова родина, фамілія. Перші багачі на всі гори. Файні люди були. Божена і Теофіль Туряк. Вони і викорчували тут ліс і побудували цей дім. У ґазди було два сини. Старшого звали Ігнатій, а молодшого, улюбленого, Адріян. Молодший був чемним. Робив усе, як йому скажут…

Замовчав. Схилив голову у задумі, відпустивши овечку на підлогу. Погладивши стіну будинку продовжив.

— Але шо зробиш. Кожен має свою зірку. Тай й так кажуть старі люди, що вже яким хто має бути, то вже вродиться таким, шо хто під яков планетов уродевсе, то або упир, або відьма, або злодій, або добрий чоловік та й розумний буде, бо всілякі дні є в році та й усякі люди на світі.

Якось старий Теофіль взяв малого Адріяна із собою в землі Угроволоські. Головне місто тієї землі Куртя-де-Арджеш. Туряк мав продати свої вівці на базарі. Від місцевих купців вночі біля ватри він почув історію про Чорного князя, який був звитяжець і заснував те місто. Воював з угорцями і торгував з німецькими лицарями. Ця історія фейст захопила Адріяна.

Вигідно продавши свої вівці, перед тим, як вертатись у гори, вони зайшли до місцевої церкви Успіння Богородиці аби подякувати Богу. Якась жебрачка на вході, якій хлопець подав милостиню, вхопила його за руку і розповіла моторошну історію. як побудували цей храм, про вагітну жінку одного майстра-будівельника, яку замурували в стіни аби він міцно стояв. Бо ж храм той довго не могли побудувати. І вона сказала тоді, «шо він, Адріян, стане великою людиною і що його покохає надзвичайна жінка». Вона відпустила руку малого і замовчала, сумно всміхнувшись на прощання. На зворотній дорозі він розповів про це дєдьові. Той лише сумно всміхнувся і мовив, шо «не тре вірити людям, є люди але мало».

Господар дому закурив люльку так, що вогник від кресала дало побачити його могутнє, ідеально виголене підборіддя. Закашлявшись він продовжив.

— В горах чєс іде зовсім по-інакшому не так як в долині у міста.

Задумався і знову замовчав. Через мить, затягуючись димом, продовжив.

— Старший брат ґаздував. Пас овець, робив сир, косив сіно… Життя йшло за своїм порядком. Але чим доросліший ставав Адріян, тим більше почав бунтувати. Він був вправний мисливець і рибалка Ріс сильним і красивим. Йому стало тісно тут. Його манив світ за горами, який він хотів побачити, світ високих башт, великих міст і замків, край шпилів, багатий світ за тамтією горою.

Старий замовчав і сумно дивився перед собою.

— Бунтував, — продовжив старий. — Це був час, коли всі були проти всіх. Одного разу трапилась одна історія. В гори прийшли чужі, військові люди від лєдського короля і сказали, що нема вже руського королівства і тут тепер його влада і віра і за теми законами маєте жити, а не за прадавніми, дідечиними, як старі заповідали жити їм на своїй дідівщині. Тоді Адріян із іншими хлопчищами повбивали вночі тих людців, а їхні голови настромили на паркан. До тепер те село, де це сталось, так і називається Голови. Почались рейвахи і одного ранку він втік з дому, забравши половину отари. Пішов він собі до Семиграду. Продав вівці і жив розпусно по шинках і містах того краю…

Знову замовчав. Задумався і, ніби сам у себе запитав.

– І шо то люди живуть у тих містах, бідні, як у склепах, мука одна, в хатах та замках мурованих. А ми тут, гуцули, в хатах різаних, мов в середині дерева живемо, — посміхнувся, а за мить посерйознішав і продовжив, — Половину отари, що йому належало, продав першим ліпшим угорським купцям і розкушував, але так не могло тривати довго.

Роздратовано додав.

— Так не могло тривати вічно. Пив палену і сливовицю. Не про що не думав і ось однієї днини, коли розтратив все до останнього мідяка, він пристав до розбійників. Тепер він знав всі тропи, дороги і полонини, віддалені хутори Карпат, всі потаємні місця, монастирі, скити і печери, міста і містечка, села і присілки. І тепер він захотів чогось більшого: влади і слави. Хотів стати ватажком, отаманом волоських розбійників.

Одного разу його друзі, колєги-розбійники, споїли його у шинку в заїзді, побили, забрали всі гроші, викинули померати при дорозі у монастиря. Йо, йо товариші пограбували і викинули за містом біля монастиря під великим хрестом.

Подзвонив телефон, на ринг тоні була пісня «Плакала» групи «Казка». Зенон вибачився, встав з-за стола, говорячи підійшов до вікна.

— Плани змінились. Да, вертатимусь з Чернівців автобусом. Да, добре, буду, угу. Славіте! Підійшовши до стола, сідаючи ще раз вибачився.

— Батьки дзвонили. Переживають де я пропав.

Старий сумно всміхнувся, ствердно махнувши головою.

— До мене діти часто приїжджають. Влітку привозять онуків. Їх у мене четверо. Старший син вчений, вивчає горючі копалини. Шкода, що