Читати книгу - "Експрес до Ґаліції, Богдан Вікторович Коломійчук"

сповільнив крок, щоб відшукати у списку пацієнта, який утримувався там останні два місяці. Його історію хвороби доктор Ріцке тримав у своєму кабінеті, жодного разу не показавши її Феліксу, а в обхідних списках він значився тільки як «Яша, росіянин, 43 роки». У примітках вказувалося, що пацієнт спокійний і погано говорить німецькою. Як він сюди потрапив і чи довго тут пробуде, асистент також не знав. 

Відхиливши металеву стулку на дверях, Краут зазирнув усередину палати. Перше, що він помітив, — ​там було ввімкнено світильник, хоча в цю пору хворим заборонялося ним користуватись. Режим, як стверджував доктор Ріцке, був украй важливим для пацієнтів, тож після одинадцятої їм дозволявся лише невеличкий нічник над ліжком. Сам Яша, худий змучений чоловік з підстриженою борідкою, сидів за столом, поклавши перед собою книжку. Побачивши у прорізі дверей обличчя Краута, він махнув рукою, запрошуючи того всередину. 

— Відімкніть двері, — ​наказав Фелікс санітарові, що носив на поясі чималу в’язку з ключами. — ​Цьому пацієнтові щось від мене потрібно. 

Голем у білому халаті неохоче підкорився. Відчинивши двері, він спершу зайшов до палати сам, а тоді впустив туди Краута. Фелікс уперше чітко й при світлі побачив цього пацієнта. Вдень доктор Ріцке відвідував його сам, а вночі Яша зазвичай слухняно спав, не створюючи черговим жодних проблем. 

— Уже пізно, — ​лагідно заговорив до пацієнта Фелікс, — ​вам слід погасити світильник. 

— Прошу вибачення, пане лікарю, — ​відповів той, — ​я залишив його тому, що хотів з вами порозмовляти. 

Росіянин і справді говорив з акцентом, але назвати його німецьку поганою аж ніяк не випадало. 

— Зі мною? — ​здивувався Фелікс. — ​Можливо, з доктором Ріцке? 

— Ні, саме з вами, — ​наполіг Яша. 

— Але ми не знайомі. 

— Чому ж? У вас є моя історія хвороби, а я бачив вас кілька разів під час прогулянки. Хіба цього замало для знайомства? 

Асистент уважно придивився до співрозмовника. Той відповів йому таким самим прискіпливим поглядом чорних дещо запалих очей. Над очима й різкою дугою брів височіло широке аристократичне чоло. Волосся гладко зачесане назад. Щоки акуратно виголені рівно до того місця, де починалася акуратна борідка. Губи тонкі й бліді. Міцно стиснуті, мовби зі страху сказати зайвого. 

— Помиляєтесь, я не бачив вашої картки, — ​відповів Фелікс, — ​доктор Ріцке тримає її в себе й особисто займається вашим лікуванням. «Та чи хворий він? — ​одразу ж подумав асистент. — ​Якщо це так, то я не здоровіший за нього». 

— І все-таки я проситиму вас про розмову, пане лікарю. Повірте, справа дуже важлива, — ​запевнив Яша. — ​Будь ласка, наодинці. 

— Стосується вашого здоров’я? 

— Впевнений, що так, — ​кивнув той. 

Фелікс озирнувся на санітарів. На їхніх кам’яних обличчях читався сумнів і стійке бажання забрати звідси Краута, забратись самим, захряснути двері палати й завалитися спати до наступного обходу. 

— Гаразд, — ​погодився Фелікс, — ​якщо вам потрібна допомога, то я не маю права відмовити. ​Почекайте за дверима, — ​наказав він големам. 

Ті знехотя, весь час зиркаючи на Яшу недобрими очима, підкорилися. 

Лишившись з асистентом сам на сам, росіянин якийсь час мовчав, мовби збираючись з думками. Краут сів на стілець навпроти нього, пильно стежачи за мімікою і найменшими рухами пацієнта. Подумки він перебирав усе можливе, що могло б хвилювати цього Яшу. Врешті той заговорив: 

— Мені потрібна допомога, пане Крауте. 

Слова Яша вимовляв притишено й обережно, час від часу поглядаючи на двері, за якими стояли санітари. Здавалося, йому дуже не хотілося, щоб ця розмова досягнула їхніх вух. 

— Звісно, — ​відповів Фелікс, — ​для цього існує клініка… 

— Облиште, — ​нетерпляче перебив Яша, — ​я зараз не про медицину. І якщо вже бути відвертим, то я хворий не більше, ніж ви й ті двоє довбнів у коридорі. 

Асистент отетеріло глянув на нього й вже хотів підвестися, коли ж псевдопацієнт м’яко його притримав за руку. 

— Благаю вас, не йдіть, — ​прошепотів він. 

— Ось що, добродію, — ​трохи знервовано мовив асистент, — ​не знаю, чому ви тут і що вам потрібно, але стосується це тільки вас і доктора Ріцке. Я у це не пхатимусь. 

— Заради Бога, — ​знову попросив той, — ​я віддячу… 

На цих словах Яша сягнув рукою до кишені і витягнув звідти золотий перстень зі смарагдом. 

— Ось. Ця річ коштує цілого статку. Вона ваша… 

У Фелікса пересохло в горлянці. Він жадібно глипнув на коштовність, а тоді підійшов до дверей і сам перевірив, чи добре вони зачинені. Кілька секунд вичекав, прислухаючись до розмови санітарів на коридорі. Тоді повернувся і сів знову на свій стілець. 

— Візьміть, переконайтеся, що він справжній, — ​сказав росіянин, тицяючи перстень тому просто в руки, — ​це фамільна коштовність. Ви в житті такої не бачили. 

Останнє точно було правдою. Найдорожчий скарб у їхньому з Ґретою домі — ​це срібний кулон його дружини, який вона отримала в подарунок від хрещеної матері ще в дитинстві. Ще його годинник. Виглядав він коштовно, проте кожен ювелір з першого погляду сказав би, що позолота на ньому несправжня. А отже, й вартує він заледве обіду в посередньому ресторані. 

Втім, персня Фелікс так і не взяв. Десь у глибині його єства раптом прокинулись обережність та підозрілість. 

— І що ви за це хочете? — ​запитав він. 

— Одну дріб’язкову послугу. 

— Яку? 

Не зводячи зі співрозмовника очей, Яша на секунду замовк, мовби тільки для того, щоб прикусити свою безкровну губу, а тоді промовив: 

— Завтра в місті у готелі «Під золотим оленем» зупиниться один російський вельможа. Граф Орлов. Високий чоловік років сорока. Дещо огрядний. Ви без проблем його впізнаєте… Здебільшого він буває у двох місцях: у себе в номері або в клубі «Пігмаліон». Там він марнує час за гральним столом. 

— І що потрібно від мене? — ​запитав Фелікс. 

— Я хочу, щоб ви передали йому від мене листа. Особисто в руки. 

— І все? 

Яша кивнув. 

— Я ж казав, що послуга дріб’язкова. 

— Однак, ви готові щедро за неї заплатити, — ​Краут виразно глянув на перстень, що залишився в руках пацієнта. Той майже недбало тримав його двома пальцями, мовби підкреслюючи, що лікар будь-якої миті може взяти його собі. 

— Мені вкрай важливо, аби граф отримав це послання. 

— Що в ньому? 

— Повідомлення про те, що я тут, і прохання мене відвідати. 

— Невже більше нічого? 

— Нічогісінько. 

Асистент не поспішав з відповіддю. Було видно, як його діймають сумніви. 

— Ви говорили про це доктору Ріцке? 

— Говорив про що? 

— Про цього графа… Орлова… Про те, що збираєтеся з ним зустрітися. 

— Ні, — ​різко вимовив пацієнт. — ​І вас проситиму ані словом не прохопитися про нашу розмову доктору. 

Краут стенув плечима,