Читати книгу - "Ліс духів"

– У неї були якісь особливі риси зовнішності?

Тен завагався.

– Досить симпатична. Повненька. Може, це просто певний тип. Який приваблює вбивцю. Як зазвичай буває в таких випадках, дізнаємося більше, коли з’явиться ще одна жертва.

– Розкажи ще якісь подробиці.

Жанна аж забула про свій салат. Про гамір у ресторані. Про холодок від кондиціонера.

– Поки що це все. Я чекаю на результати розтину і криміналістичної експертизи. Але без особливих надій. Місце злочину – щось середнє між страшним дикунством і дбайливо підготовленою сценою. Я впевнений, що наш клієнт перестрахувався. Що дивно, то це відбитки ніг.

– У черевиках?

– Ні. Босих. Фліки[6] думають, що він роздягнувся. Щоби провести ритуал.

– Чому «ритуал»?

– На стінах є якісь знаки. Типу доісторичні. Та й ця тема з канібалізмом…

– Ти впевнений щодо цього?

– Кінцівки вирвали й обгризли до кісток. Підлогою розкидані залишки нутрощів. По всьому тілу сліди людських зубів. Просто гаплик: я навіть не впевнений, що в нашому законодавстві є такий злочин, як людоїдство.

Жанна дивилася вглиб зали, але нічого не бачила. Опис місця злочину збурив у ній спогади. Фрагменти її особистості, які вона похоронила, дбайливо заховала за презентабельним образом судді.

– А що за знаки на стінах?

– Дивні фігури, примітивні силуети. Убивця змішав кров із вохрою.

– Із вохрою?

– Ага. Мабуть, приніс фарбу із собою. Це справжній псих. Якщо хочеш, покажу тобі фото.

– Ви покажете ці малюнки антропологам?

– Так, цим уже займаються фліки.

– Хто керує розслідуванням?

– Немає жодного сенсу їм телефонувати, я…

– Ім’я.

– Патрік Райшенбах.

Жанна знала його. Один із найбільших профі в кримінальній поліції. Жорсткий. Енергійний. Небагатослівний. А ще бонвіван. Жінка пригадала одну деталь: у слідчого, вічно погано виголеного, волосся було постійно прилизане гелем. Їй це здавалося гидотним.

– Чому в ЗМІ ніхто про це не казав?

– Бо ми зробили свою роботу.

– Таємниця слідства, – всміхнулася Жанна. – Важлива цінність…

– А то. У такій справі потрібен спокій. Маємо працювати в тиші. Розглянути кожну деталь. Я навіть залучив кримінального психолога.

– Офіційно?

– Аякже, старенька. Передав справу йому на розгляд. По-американськи.

– Хто він?

– Бернар Левель. Іншого в нас, якщо чесно, й немає… Перериваємо також кримінальні архіви. Шукаємо вбивства, які хоч трохи нагадували б цю справу. Але я в це не вірю. Це щось геть новеньке.

Жанна уявляла, як занурилася б у таке розслідування. Вона переривала б документи. Заглибилася б у вирізки з преси. Прикріпила б знімки з місця злочину на дошку в своєму кабінеті. Жанна опустила очі. Сама того не усвідомлюючи, вона м’яла в руках окраєць хліба, розкришуючи його на дрібні шматочки. Попри кондиціонер, вона вся змокла.

Тен розреготався. Жанна здригнулася.

– Що тебе так насмішило?

– Знаєш Ланґлебе, судмедексперта?

– Ні.

– Суперінтелектуал. Щоразу видає таке, що хоч стій хоч падай.

Жанна облишила свої крихти й зосередилася на словах Тена. Вона боялася, що в неї буде панічна атака. Як у часи депресії. Коли вона виходила з тунелів, залишивши авто прямо на дорозі. Або коли проводила обідні перерви, ридаючи в туалеті ресторану.

– На місці злочину Ланґлебе кличе мене до себе. Я чекаю на якусь сенсацію. На деталь, яка все пояснить, просто як у фільмах. А він мені каже стиха: «Людина – це линва, напнута між звіром і надлюдиною». Я йому: «Що?» А він – далі: «Линва над прірвою».

– Це Ніцше. «Так казав Заратустра».

– Ага, він теж так сказав. Але хто читав Ніцше, окрім цього придурка? – Тен додав з усмішкою: – І тебе, звичайно.

Жанна всміхнулася йому у відповідь. Тривога минала.

– Треба було відповісти йому: «Велич людини в тому, що вона міст, а не мета»[7]. Так там далі йде. Але згодна, що в цьому розслідуванні Ніцше не дуже помічний.

– Мені подобається, коли ти так робиш.

– Як?

– Коли потираєш потилицю, запустивши пальці у волосся.

Жанна зашарілася. Тен роззирнувся, наче хтось міг їх підслухати, а тоді нахилився до неї.

– Може, заплануємо вечерю на двох?

– Зі свічками й шампанським?

– А чому б ні?

Принесли страви. Вирізку Россіні для Тена. Карпачо з тунця для Жанни. Вона відсунула від себе тарілку.

– Думаю, сьогодні перейду одразу до чаю.

– То що скажеш про вечерю?

– Здається, ти вже випробовував удачу зі мною. І не раз, хіба не так?

– Як каже Одрі: «Почнімо все на голому місці».

Жанна розреготалася. Їй справді подобався цей хлопака. У його підкатах не було звичної облудності, такої собі «лицемірної злодійкуватості» інших хижаків. Навпаки, за його сміхом відчувалася справжня щирість. Цей чоловік мав що дати жінкам. Ця думка навела Жанну на іншу.

– Вибач.

Вона покопирсалася в сумочці. Схопила телефон. Жодних повідомлень. А щоб йому всралося, бляха-муха. Вона заковтнула хвилю гіркоти, що підкотила горлом. Справжнє запитання було ось яке: чому вона досі чекала на цей дзвінок? Усе скінчено. Вона знала це. Але не могла себе в цьому переконати. Як каже молодь, вона «не викупала».

На зворотному шляху Жанна розмірковувала над справою Тена. Вона заздрила. Заздрила цій справі. Жорстокості вбивства. Напруженню, труднощам, які ставило перед ним таке розслідування. Вона вирішила стати слідчою суддею, щоб розплутувати криваві злочини. Її потаємною метою було вистежувати серійних убивць. Розбиратися в їхньому смертоносному божевіллі. Боротися з жорстокістю в чистому вигляді.

За п’ять років у СВІ Нантерра їй діставалися лише якісь жалюгідні заголовки з жовтої преси. Наркоторгівля. Домашнє насильство. Страхове шахрайство. А коли вона розслідувала вбивство, мотив завжди полягав у грошах, алкоголі чи якомусь імпульсі, породженому звичайною ненавистю…

Вона виїхала з Парижа через Порт-Майо й попрямувала по авеню Шарль-де-Ґолль у напрямку мосту Неї. Трафік був напружений. Машини рухалися повільно. Жанна відчула, як у пам’яті мимоволі щось заворушилося. Справа Франсуа Тена пробуджувала в ній спогад. Найгірший з усіх. Той, що пояснював її покликання. Її самотність. Її смак до крові.

Вона стиснула кермо й приготувалася стикнутися лицем до лиця з минулим. Коли вона пригадувала Марію, свою старшу сестру, то завжди думала про хованки. Гру, яка так ніколи й не скінчилася. У лісі тиші…

Насправді все сталося зовсім не так, але в Жанниному спогаді діяла вона сама. Вона рахувала, приклавши лоба до стовбура дерева, затуливши очі долонями. І перед її очима пропливали ті події, яким акомпанував її власний шепіт:

Один, два, три…

Одного вечора сімнадцятилітня Марія не прийшла додому. Її мати, яка самостійно виховувала двох дівчаток, захвилювалася. Вона подзвонила подругам своєї доньки. Ніхто її не бачив. Ніхто не знав, де вона. Жанна заснула під ритм цих дзвінків. Тихенько рахуючи, щоб відігнати тривогу. Десять,