Читати книгу - "Ліс духів"

– Що будеш замовляти? – запитав він.

– Подивимось.

Як і всі парижанки, Жанна з підліткового віку лише вдавала, що їсть. Вона проглянула меню, обрала страву, тоді роззирнулася. «Usine», модний ресторан, розташовувався неподалік від Тріумфальної арки. Стіни були обшиті світлим вибіленим деревом. На підлозі – лакований бетон. Тут панувала заспокійлива атмосфера, попри звичний для обіднього часу гамір. Особливо Жанні подобалося те, що ресторан мав дві різні публіки. В обід сюди приходили бізнесмени в краватках. Увечері – бомонд зі світу моди й кіно. Така двоїстість була в її стилі.

Жанна звернула погляд на Тена, що вивчав меню, насупивши брови, наче йшлося про якесь важливе обвинувачення. Зовні чоловік був прямий і довгий, як телеантена. Солом’яне волосся. Худорляве обличчя. Він мав вигляд вічного студента, який не в’язався з його статусом досвідченого судді. Франсуа Тен, тридцять вісім років, слідчий суддя в Нантеррі – він працював у сусідньому з Жанною кабінеті, – був одним із тих, хто викликав до суду Жака Ширака за його президентства.

Після розлучення Тен обрав кричущо-вишуканий стиль, що мав на меті приховати і його юнацький вигляд, і вроджену відсутність грації. Костюми на замовлення «Ermenegildo Zegna». Стрейчеві сорочки «Prada». Черевики «Martin Margiela». Жанна підозрювала, що Тен оплачував свої шмотки щомісяця, частинами. Як борги за азартні ігри.

Іще чоловік намагався боротися зі своєю зовнішністю відмінника, навмисно грубо висловлюючись. Він думав, що справляє враження крутого. У Парижі, другосортній столиці, це могло би спрацювати, але в ньому була якась вульгарність, яка потай резонувала з такою манерою говорити. Попри всі зусилля, найчастіше Тен виглядав саме тим, ким був. Виряджений селюк з Ам’єна. Ні шику, ні смаку.

Звісно, Жанна любила його з іншої, неявної причини. Під владністю, показною розкішшю, вульгарністю ховався сором’язливий чоловік, який переборщував із намаганням побороти ніяковість. Цю вразливість видавали дві деталі. Те, як він несміливо всміхався, киваючи підборіддям, ніби запускав камінчик поверхнею води. І те, як видавався його кадик, – аж незручно було дивитись, але Жанну він усе одно зачаровував.

Вони зробили замовлення, а тоді Тен нахилився до неї.

– Ти знаєш Одрі, стажерку з виправної палати?

– Ту жируху?

– Можеш і так її називати, якщо хочеш, – роздратовано відповів суддя.

– Між вами щось є?

Той глузливо всміхнувся, підтверджуючи її здогад.

– Мені цього ніколи не зрозуміти, – зітхнула Жанна.

Тен склав долоні в терплячому жесті, ніби давав обвинуваченому останній шанс перед вироком.

– Жанно, ти маєш зрозуміти одну просту істину. Суть чоловічого бажання.

– Дочекатися не можу.

– Більшість із нас бігає за красою, грацією, худорлявістю. За всілякими манекенницями. Але це все понти. Коли йдеться про справжню насолоду, коли на нас більше ніхто не дивиться, ми звертаємося до кругленьких жінок, до пишних форм. Чоловіки віддають перевагу товстухам. Шариш?

– Принаймні я знаю, до якої групи належу.

Жаннина вага, зі зростом метр сімдесят три, коливалася між 50 і 52 кілограмами.

– Жалійся, жалійся. Ти з тих, із ким одружуються.

– Щось не помітно.

– Ти з тих жінок, стосунками з якими пишаються. Яких водять до ресторану. Яким роблять дітей.

– Коротше, мамка.

Тен розреготався.

– А ти хочеш бути ще й хвойдою? Ну ти розігналась.

Наполовину улещена, а наполовину роздратована, Жанна запитала:

– Ну, гаразд. Що там у тебе?

– Минулої неділі, по обіді, я був з тією самою Одрі. У мене. Пам’ятаєш, яка тоді була спека? Ми опустили жалюзі. Простирадла були хоч викручуй. Атмосфера така… ну, ти зрозуміла.

– Зрозуміла.

– О п’ятій вечора в мене дзвонить домофон. Моя колишня, Наталі, привезла малих. Щонеділі я вечеряю з дітьми і відвожу їх до школи наступного ранку. Проблема в тому, що зазвичай колишня приїжджає о сьомій. А тут, через якусь там мутну історію зі скасованою виставою, заявилася на дві години раніше. А в моєму ліжку Одрі. Я запанікував.

– Ви ж розлучились, ні?

– Але пристрасті ще не стихли. Наталі щоразу заходить на кілька хвилин і обстежує територію, ніби винюхує самку. Вона б за три секунди здогадалася, що в моїй спальні хтось є.

– І що ти зробив?

– Натягнув труси і сказав Одрі бігом одягатися. Я живу на шостому, останньому поверсі. Ліфта немає. Зате на сходовому майданчику є службова комірчина. То я її туди й запхав.

– Спрацювало?

– Ледь-ледь. Я стояв на порозі і в якусь мить побачив одночасно ноги Одрі, яка заскакує в комірчину, і голови дітей, які з’являються знизу.

Тен на мить замовк, витримуючи інтригу. Жанна підіграла йому:

– А далі?

– А далі дітлахи пішли до своєї кімнати, а Наталі зайшла до квартири, зиркаючи в усі кутки. Пояснила мені якісь штуки стосовно дитячого одягу, а тоді щось про гроші на їжу. Як завжди. Я вже був розслабився. Аж поки не помітив сонячних окулярів Одрі на книжковій шафі в прихожій.

– Вона їх побачила?

– Ні. Я скористався моментом, коли вона дивилася на годинник, і засунув їх до кишені.

– То якщо вона нічого не помітила, у чому сіль?

– Я провів її до дверей. Уже збирався зачинити двері, як вона питає: «Ти не бачив моїх сонячних окулярів? Я їх десь тут поклала».

Жанна всміхнулася.

– Ну в тебе і пригоди. І як ти викрутився?

– П’ять добрих хвилин ми шукали окуляри, які лежали в мене в кишені. Тоді я нишком витягнув їх і вдав, що знайшов на етажерці.

Принесли закуски. Салат із латуку для Жанни. Суші з червоним тунцем для Тена. На кілька секунд вони замовкли, пробуючи їжу й клацаючи виделками. Гамір бізнесменів довкола них був такий же, як і їхні костюми, – нейтральний, прилизаний, безликий.

– Над чим зараз працюєш? – запитав Тен.

– Нічого особливого. А ти?

– А в мене жесть.

– Якого роду?

– Вбивство. Тіло знайшли три дні тому. Кров і кишки. На парковці в Ґарші. Жертву розчленували. Є ознаки канібалізму. Усі стіни в кривавих розводах. Ніхто нічого не розуміє.

Жанна поклала виделку. Склала руки в замок, сперши лікті на стіл.

– Розповідай.

– Мені подзвонив прокурор. Я був на місці. Попросив негайно приїхати. Мені тут же передали справу.

– Хіба так можна?

– Стаття 74 Карного кодексу. «Розслідування причин смерті». Із такою різаниною прокуратура хотіла одразу залучити суддю, щоб скоординувати зусилля.

Жанну все більше цікавила ця справа.

– Опиши мені обставини.

– Труп знайшли на найнижчому ярусі підземної парковки. Медсестра.

– Скільки років?

– Двадцять два.

– Медсестра де?

– У центрі для психічно хворих. Це парковка закладу.

– Опитування очевидців?

– Жодних свідків. Ні перехожих, ні працівників.

– Камери спостереження?

– Жодної камери. Принаймні на тому поверсі.

– Оточення дівчини?

– Хрін там.

– Ти казав про центр для психічно хворих. Може, вона стала жертвою одного з пацієнтів?

– Це заклад для дітей.

– Інші зачіпки?

– По нулях. Слідча група перевіряє її комп’ютер. Дивляться, чи не сиділа вона на сайтах знайомств. Але все це ні до