Читати книгу - "Дари пігмеїв, Олег Федорович Чорногуз"

— Спільними зусиллями, — вона переклала ноги з розкішних билець Людовиків на його плечі і підвела очі на Вітольда. Він глянув на неї, на стіл у стилі французького короля минулих століть і раптом відчув, що в ньому все оживає... Тепер артпідготовка, як казала Роксана, була зайвою. Боєць вискочив з окопу і, здавалося, без команди пішов в атаку.

— Не так швидко, — мовила Роксана. — Ми не збираємося одразу захоплювати другу позицію супротивника.

— Вітольд її більше не слухав. А вона не вгавала. Нарешті він не витримав і поцікавився:

— Звідки у тебе ця військова термінологія?

— Від тата-генерала, — промовила вона. — Я часто чую голосні сни свого покійного татуся. І досі уявляю, як він йде в атаку і згадую його термінологію. Коли ще ми жили у військовому великому наметі, тато вмикав музику своєї радіоли (тоді він мав звання капітана) і мамі говорив, що він знову йде в атаку. Мама тільки уточнювала, який уже раз...

Вітольд у відповідь не сказав нічого. Він ретельно займався своєю роботою. Нарешті відчув у цьому смак. Забулося вчорашнє сімейне цунамі, і йому тепер хотілося, щоб ця насолода ніколи не закінчувалася...

IV

... Автомобіль в’їжджав у ворота двоповерхового салатного кольо­ру особняка. Двері гаража, як і ворота, автоматично відчинилися, і вони опинилися в підземному гаражі. Здавалося, в’їхали в саме черево великого оригінального будинку, над яким, вочевидь, працювали кращі архітектурні голови і дизайнери України. Вітольду подобався цей будинок. Він вважав його своїм духовним пам’ятником, а для Роксани нині він був іменним подарунком.

Роксана прийняла душ і попрямувала до свого улюбленого ліжка, над яким вона вивісила пам’ятку, яку принесла з телестудії, під заголовком:

«ЧОГО НЕ ЛЮБЛЯТЬ ЧОЛОВІКИ В ЛІЖКУ?!»

Пункт перший нагадував жінкам, що чоловіки терпіти довго не можуть жінок, які ніколи не виступають ініціаторами в сексі. Роксана ж тепер постійно брала в свої руки ініціативу і це була чи не перша її перевага перед Альбіною. Вітольду, як кожному колишньому провінціалу, така поведінка городянки дуже подобалась.

Пункт другий стверджував: «Чоловіки не люблять, коли жінки перекладають усю провину на них за свій оргазм».

Пункт третій: «Чоловіки терпіти не можуть жінок, які в постелі лежать, як музейні мумії. Вони їх називають "сексуальні трупи"».

Вітольд після цього пункту асоціативно згадував свою секретарку Мілу, якій весь час хотів подарувати ксерокопію Роксаниної «Пам’ятки», але чомусь не наважувався.

Пункт четвертий: «Чоловіки терпіти не можуть жінок, які в ліжку сміються і щось негарне кажуть на адресу чоловічого "паспорта", якої б форми і величини він не був. Чоловіки таких жінок називають "домашніми критиками" і намагаються пошвидше поміняти їх на авторів хвалебних од і псалмів на свою адресу».

Пункт п’ятий: «Чоловіки терпіти не можуть жінок, які не люблять оральний секс».

Пункт шостий: «Чоловіки не люблять після сексу пристрасних, жадібних поцілунків партнерші, які не дають змоги їм після відпочити».

Пункт сьомий: «Чоловіки не люблять в постелі дуже серйозних жінок».

Пункт восьмий: «Чоловіки не люблять поверхових, примітивних жінок».

Пункт дев’ятий: «Чоловіки терпіти не можуть жінок, які говорять у ліжку про фінанси і господарство в сім’ї».

Пункт десятий: «Чоловіки терпіти не можуть жінок, які розповідають про своїх попередніх коханців і наводять порівняння».

Він пам’ятав усі пункти і якщо Роксана один з них порушувала, казав:

— Пункт четвертий!

Вона тієї ж миті замовкала й проводила пальчиком по своїх губах. Мовляв, дивись — я вже затулила рота.

Якось він, згадуючи Альбіну, не витримав й олівцем дописав:

Пункт одинадцятий: «Чоловіки люблять, коли під час оргазму жінки кричать так, ніби вони від кохання помирають...»

Але зараз Вітольд згадав свій дубовий стіл, який стояв у його вітальні, і він, часто дивлячись на нього, думав, що ніхто з приятелів навіть уявити не може, що більшість свого сексуального часу вони з Роксаною проводять саме на цьому столі. На столі, де тепер вона часто ставить його друзям французький коньяк «Луї XIII» і кладе у тарілочку з блакитною смужечкою тонко нарізані золотисті кільця лимона, що постійно купаються у прозорому липовому меду.

— Я хочу до нашого столу, — шепотів він, цілуючи її в мочку вуха.

Вітольд горів бажанням дізнатися, що нового придумала Роксана. Він уже на собі відчув, що таке її витівки й фантазії та її звуковий супровід відповідно до одинадцятого пункту, який так старанно відтворювала тепер і Роксана. Їй ще було далеко до Альбіни. Але, як про себе міркував Миронович, вона робила у цьому звуковому напрямку перші кроки...

— Перші кроки молодого бійця, — посміхалася задоволено Роксана, пильно дивлячись йому в очі. Він відповідав їй взаємністю і вона здогадувалась, що йому це подобається.

— Ще не Сирена, але ми виробляємо в собі командирський голос, — Роксана залишалася вірною власному почуттю гумору.

Мироновичу, як провінціалу, що десь на денці його душі ще затрималися залишки сумління, згадувався у такі хвилини малий Альберт. Він пригадав вечірній час, коли на прохання сина залишився на вечір в академіка Ластовецького. Альбіна, мабуть, навмисне увімкнула передачу «Аудієнція». Шестирічний Альберт, глянувши на екран телевізора і побачивши там Роксану, висловив про неї свою думку. Відмінну від думок багатьох чоловіків, яким подобалася телезірка:

— Погана тітка!!! — і плюнув у бік телевізора. — Вона забрала у мене тата...

— Агов, де ти? — Роксана торкнулася своїми пальчиками Вітольдових грудей. — Ми піднялись на недосяжну висоту?

— Я все намагаюсь здогадатися, що ж ти в Парижі придумала? — замість відповіді запитав Вітольд.

— Не в Парижі, а в літаку, любий, у польоті... Мені саме небо підказало...

— І що воно тобі підказало?

Роксана підняла вгору вказівний пальчик, показуючи на стелю, і прошепотіла Вітольду на вухо:

— Там живе майор Мельниченко...

— Господи, — незадоволено вигукнув Миронович. — Цей майор Мельниченко — справжнє живе опудало у кабінетах і дачах в усіх без винятку державних чиновників. Ним тепер і досі лякають Папу...

— Нічого не вдієш, любий, се ля ві! — Роксана