Читати книгу - "Там, за межею..."

"Бах!" — почулося з-за лісу. Знов працював міномет. Афіна, не звертаючи уваги на зловісний свист, взяла гвинтівку і вилізла на бруствер, вдивляючись у сірий горизонт. "Бабах!" — ще один спалах розірвав небокрай одразу після вибуху. Розвідниця витягла з кишені свого малюнка і намалювала знак питання десь за лісом.

— А тепер — бігом в бліндаж! — крикнула Малому, і вони стрімголов побігли, ховаючись за тонкими деревами і ухиляючись від уламків, що свистіли зовсім близько.

На карті на місці знака запитання розкинулось невеличке озеро. Степан одразу здогадався, що воно цілком може бути висохлим, а це — чудове місце для міномета.

Наступного ранку Турист з Адольфом, який непогано знав саперну справу, наважились підійти ближче до водойми, а заодно — і прокласти стежку для всієї групи.

На календарі був кінець березня, але погода про це, схоже, не здогадувалась. Ішов мерзотний дрібний дощ при температурі близько нуля. Ранкову тишу іноді розривали поодинокі вибухи та погрозливий стрекіт кулеметів. Крижаний вітер голками пронизував тіло.

Двоє розвідників тихцем ішли понад посадкою, часто зупиняючись і прислухаючись до оманливої тиші. Дивом промайнули кількасот метрів лісу, коли перед їхніми очима з'явилась та сама висохла калабаня. Висока трава біля неї ніби зловісно шепотіла щось про те, що вдвох лізти далі не варто, тому Турист дістав із нагрудної кишені невеличкий предмет, загорнутий в чохол кольору сухої трави.

— Що це? — покосився на нього Адольф.

— Диктофон, — гордо відповів Турист, вмикаючи пристрій.

— І?

— З радіопередавачем, — ще більш задоволеним голосом додав хлопчина.

— Тобто ми...

— Можемо сидіти в бліндажі і слухати, про що тут спілкуються, — пояснив Максим і жбурнув диктофона у висохлу траву біля озера.

Довго слухати не довелось. Малий, який півтора роки служив мінометником, одразу ж впізнав характерні команди і терміни, а кілька аж надто гучних вибухів в ефірі підтвердили його здогадки.

Цілу ніч Степан сидів, схилившись над картою, і міркував, як би то непомітно підійти до озера цілою групою по чистому полю. Афіна тим часом з кимось переписувалась у фейсбуці. Степан трохи здивовано поглядав на дівчину — чого б оце не спати перед бойовим виходом, аж поки не здогадався, що замислила розвідниця. І дійсно, наступного ранку до позиції під'їхали дві вантажівки. Сепари навіть не стали стріляти, бо не могли докумекати — з якого переляку і, головне, навіщо до давно забутих людством позицій раптом прибула така делегація.

Поки москалі ламали голову, вусатий львів'янин, чий міномет розвідники давним-давно коректували по Донецьку, швидко розвернув свій розрахунок і, єхидно усміхнувшись, сам вкинув першу міну, хоча це геть не обов'язково робити командиру. Щось за лісом добряче гупнуло, аж велетенський стовп чорного диму на хвилину закрив сонячне сяйво.

ВІДПОЧИНОК 

 Турист стояв на автостанції Покровська і ловив на собі здивовані погляди місцевих. Дівчина в наметі военторгу привітно щебетала до хлопців із Західної України. В маловідомих містечках Донбасу, в які раніше навіть з Донецька заїжджали доволі нечасто, тепер вирувало життя, мов на заморському курорті. Люди з усієї країни заполонили вулиці колишнього Красноармійська, перейменованого в Покровськ у рамках декомунізації.

Хто приїжджав на фронт, хто їхав у відпустку, хто зустрічав волонтерів, хто патрулював вулиці, намагаючись зберегти примарний спокій міста. "Всі шляхи Донбасу сходяться в Покровську," — любив жартувати Ваяр, який ніколи раніше не бував на Сході України, тож уяви не мав, як раніше вирувало життя навколо Донецька. А Турист знав.

Раніше він сам був одним із тих місцевих, що, розсівшись на брудному бордюрі автовокзалу, чекають на заводського автобуса. Тепер вони ж на нього показували пальцями і зловісно сичали під ніс: "Бандерівець, фашист!". Навіть проукраїнська дівчина з военторгу щиро здивувалась, коли почула що він — місцевий...

Після півроку на фронті Дніпро нагадував мегаполіс. Широкими вулицями мчали блискучі іномарки, змагаючись між собою в швидкості та дороговизні. Блищали вітрини торгівельних центрів. І зовсім розслаблені ходили люди — не присідаючи від кожного гучного звуку, не озираючись на випадкові спалахи автомобільних фар, не опускаючи очі при виді військових.

Цим мегаполісом повільно повз брудно-білий мікроавтобус з дірками від уламків по боках. За чи то розстріляним, чи то розбитим склом виднівся напис від руки "Покровськ — Дніпро", на тлі закресленої таблички "Донецк — Днепропетровск". Ваяр був не єдиним військовим в салоні маршрутки, що, здавалось, повзла десь із минулого тисячоліття в такий дивний, яскравий та блискучий сучасний світ. Ще один хлопець в заштопаному "мультикамі" сидів навпроти, замисленим поглядом вивчаючи синю далечінь мирного неба.

Вони з Антоном не перемовились ні словом, проте час від часу зустрічались поглядами порозуміння. Молодий цивільний парубок з Горлівки все підозріло косився на солдатів, тож Ваяр, ніби випадково, прикрив шторкою свій шеврон — сову з мечем, що протинає Росію. Це був новий шеврон української розвідки.

На багатолюдному вокзалі білорус намагався швидше загубитись у натовпі, проте не втримався, щоб не допомогти дівчині, що необережно послизнулась на сходах і впустила гаманця у вузеньку щілину водостоку.

— І чому наші містяни бояться військових? — прощебетала вона зі щирим здивуванням. — Як на мене — найдобріші люди, яких я зустрічала...

Хлопець всміхнувся. Дійсно, зміна обстановки та тепле весняне сонце підняли настрій розвідникові настільки, що хотілось робити добро усьому світові...

Поїзд ритмічно хитався в такт патріотичній пісні, що грала Афіні в навушниках. Дівчина мрійливо споглядала верхівки вікових ялин, що повільно пропливали за вікном, де-не-де змінюючись на невеличкі озера та круті схили гір. Потяг наближався до Карпат — місця, яке розвідниця обожнювала розглядати на фотографіях, але так і не наважилась з'їздити сама. Яскраво-синє небо, оперезане сонячним сяйвом, вабило вискочити і пірнути в бурхливий струмок, розкидаючи веселі бризки кришталевої води на столітні каменюки. Попутники в купе про щось жваво спілкувались, але Афіна їх не слухала. Звичайні мешканці Ворохти, вони поглядали на неї з острахом і трохи зі здивуванням. Ніби в двох паралельних світах мешкали фронтовики і ті, хто жив спокійним життям за тисячі кілометрів від найстрашнішого явища сучасного світу — війни.

Це вже не та війна, що раніше — коли стикаєшся з супротивником лише на полі бою. Це була гібридна потвора, де підступний супротивник міг чатувати де завгодно — навіть в тому самому вагоні поїзда, що їде з Дніпра. Бо