Читати книгу - "Після війни. Історія Європи від 1945 року"

Звичайно, східні європейці дивилися на Америку та її особливості зовсім інакше. Однак і в цьому випадку було б помилкою переоцінювати вплив прикладу Сполучених Штатів на Східну Європу до і після 1989 року. Критичні голоси дисидентів з обох боків Європи — наприклад, Раймона Арона у Франції чи Вацлава Гавела в Чехословаччині — обачно підкреслювали, що не вважають Америку моделлю чи прикладом для їхніх суспільств. І хоча молодше покоління східних європейців після 1989 року прагнуло деякий час лібералізувати свої країни на американський лад, з обмеженими державними послугами, низькими податками та вільним ринком, мода не прийнялася. «Американський час» Європи залишився в минулому. Майбутнє «маленьких Америк» Східної Європи належало безпосередньо Європі.

Насамкінець післявоєнна історія Європи — це історія, затьмарена мовчанням, відсутністю. Європейський континент колись був хитросплетінням споріднених та пов’язаних між собою мов, релігій, спільнот і націй. Чимало її міст — особливо маленькі містечка на перехресті давніх та нових імперських кордонів, як-от Трієст, Сараєво, Салоніки, Чернівці, Одеса чи Вільнюс — стали справді мультикультурними суспільствами ще раніше, ніж з’явився цей термін. Католики, православні, мусульмани, євреї та люди інших віросповідань і національностей — усі вони були близькими сусідами. Цю стару Європу не варто ідеалізувати. Те, що польський письменник Тадеуш Боровський назвав «неймовірним, майже гротескним плавильним котлом людей та національностей, який небезпечно булькає в самісінькому серці Європи», час від часу збурювало заколоти, різанини та погроми — але все це відбувалося насправді й змогло залишити слід у живій пам’яті.

Утім між 1914 та 1945 роками ту Європу зрівняли із землею. На її місці, щулячись, постала нова, більш упорядкована Європа, яка у другій половині ХХ століття мала не так багато напівтонів. Через війну, окупацію, зміну кордонів, виселення та геноциди майже кожен тепер жив у власній країні, з-поміж свого народу. Упродовж сорока років після Другої світової війни європейці Західної та Східної Європи мешкали в герметичних національних анклавах, де релігійні чи етнічні меншини, яким вдалося вижити (як-от євреї у Франції), представляли дещицю від загального населення та були старанно інтегровані в її панівну культуру і політичне життя. Тільки Югославія та Радянський Союз — імперія, а не країна, та в кожному разі, як ми вже зазначали, тільки частково європейська — були не схожі на цю нову, однорідну Європу.

Але, починаючи з 1980-х років і насамперед з розпадом Радянського Союзу та розширенням ЄС, на Європу знову чекало мультикультурне майбутнє. Зокрема біженці, тимчасові працівники, мешканці колишніх європейських колоній, яких імперська метрополія приваблювала перспективою робочих місць та свободи, а також мігранти, що з власної волі чи під тиском обставин полишили занепалі або репресивні держави на розширених кордонах Європи та перетворили Лондон, Париж, Антверпен, Берлін, Мілан і десятки інших міст на космополітичні столиці світу, подобається їм це чи ні.

Ця нова присутність «інших» живих у Європі (близько п’ятнадцяти мільйонів мусульман у ЄС за його нинішнього складу, тоді як ще майже вісімдесят мільйонів очікують на прийняття в Болгарії та Туреччині[6]) оприявнила не тільки нинішнє почуття дискомфорту в Європі через зростання різноманіття, а й ту легкість, з якою «інших» мертвих з минулого Європи викинули геть із пам’яті. Після 1989 року стало зрозуміліше, ніж будь-коли, що стабільність післявоєнної Європи спиралася на здобутки Йосипа Сталіна та Адольфа Гітлера. Під час війни спільно та за допомоги колаборантів диктатори створили демографічне пустище, на якому закладали фундамент нового, менш складного континенту.

Цей незручний вузлик у гладкій оповідній канві про європейський поступ на шляху до черчиллівських «просторих, осяяних сонцем рівнин»[7] зазвичай не згадували по обидва боки післявоєнної Європи, принаймні до 1960-х, коли на цю обставину стали покликатися у зв’язку зі знищенням євреїв німцями. За рідкісними суперечливими винятками, історії інших злочинців — та інших жертв — замовчувалися. Історія та пам’ять Другої світової війни були переважно закодовані в знайомому наборі моральних протиставлень: добро проти зла, антифашисти проти фашистів, рух Опору проти колаборантів тощо.

Після 1989 року, коли давні табу було подолано, стало можливим визнати (подекуди всупереч жорсткому протистоянню та запереченням) моральну ціну відродження Європи. Полякам, французам, швейцарцям, італійцям, румунам та іншим націям тепер набагато легше дізнатися (якщо вони цього хочуть), що насправді трапилось у їхній країні лише кілька коротких десятиліть тому. Загальноприйняту версію історії своєї країни переглядає навіть Німеччина — із парадоксальними наслідками. Тепер, уперше за багато десятиліть, звертають увагу на страждання й жертви німців: чи то від рук британських бомбардувальників, чи то російських[8] солдатів, чи чеських депортувальників. Євреї, як знову і знову обережно зауважують у деяких поважних осередках, були не єдиними жертвами…

Добре чи погано те, що тривають такі дискусії, — питання суперечливе. Чи є все це суспільне пригадування ознакою політичного здоров’я? Чи інколи більш розважливо, як це надто добре розумів де Ґолль, — просто забути? Це питання порушено в післямові. Зараз я хотів би лише зауважити, що ці останні спазми бентежного пригадування не варто сприймати (як їх часом сприймають, особливо у Сполучених Штатах, коли протиставляють сучасним спалахам етнічних чи расових упереджень) як лиховісне свідчення «первородного гріха» Європи — неспроможності вчитися на злочинах минулого, амнестичної ностальгії та постійної загрозливої схильності повернутися в 1938 рік. Це не є, за висловом одного з найкращих кетчерів в історії американського бейсболу Йоґі Берра, «знову і знову повторюване дежавю».

Європа не повертається до свого тривожного воєнного минулого. Навпаки, вона його полишає. Сьогодні Німеччина, як і решта країн Європи, більш свідома своєї історії ХХ століття, ніж будь-коли в попередні п’ятдесят років. Але це не означає, що її знов у неї затягує: бо ця історія ніколи не минала. У цій книжці ми намагаємося показати, що над післявоєнною Європою нависає довга та важка тінь Другої світової війни. Утім визнати це повною мірою було б неможливо. Мовчання щодо нещодавнього минулого Європи — необхідна умова для побудови її майбутнього. Сьогодні, після болісних публічних дебатів практично в кожній європейській країні, здається цілком доречним (і в будь-якому разі неминучим), що німці нарешті зможуть відкрито піддати сумніву благонамірені канони офіційної пам’яті. Можливо, нам це не дуже сподобається. І навіть може стати недобрим передвісником. Але це, певним