Читати книгу - "Шепіт у пітьмі"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
-- Музи? – здивувався Кроне.
-- А, так, Ви не в курсі останніх подій… Ваші закиди, що ми не виготовляємо бойових апаратів, справили на Маршала таке враження що він наказав розпочати досліди в цьому напрямку.
-- І що? – зацікавився офіцер. – Нарешті в нас з‘явилися “дробарки”?
-- Не з‘явилися! – гаркнув Наркєвич. -- Я не злочинець. А принаймні не в таких масштабах… Ми саме тестуємо “Глушилку” і “Карусель”. Ці дотепні назви ми завдячуємо геніальності молодих дослідників, яких виділили мені на допомогу, -- пояснив іронічно. – Перша ускладнює радіозв‘язок, тільки Бог знає, за яким принципом, друга порушує координацію рухів, а потім викликає блювоту і конвульсії. Діапазон обох апаратів майже сто кілометрів. Ми працюємо над його збільшенням.
-- Порушення координації? – буркнув Кроне. – І що це дасть? У солдатів з рук попадають рушниці?
-- Літаки! – гаркнув, не вдаючись в подробиці, професор.
“Двієчник” тихо свиснув. Якщо ця апаратура могла вислати енергетичний промінь, чи як його назвати, на відстань сто кілометрів і подіяти на групу – а може й багато груп – ворожих літаків, порушити у пілотів координацію рухів і викликати конвульсії… Авіація як Німеччини, так і СССР в багато разів перевищувала скромні повітряні сили Польщі. Можливо “Карусель” зможе виправити цю ситуацію.
-- Я так розумію, -- зітхнув він. – Ви звинувачуєте мене в тому, що Вас змусили порушити Ваш… етичний кодекс? Бо без цього напевно не обійшлося?
Наркєвич якийсь час мовчав, нарешті похитав головою.
-- Ні, в жодному разі, -- сказав. – Вибачте, будь ласка, за мій тон, я смертельно втомлений. “Глушилка” і “Карусель” – зброя, як рушниця чи гармата. Я не бачу нічого поганого, в тому що ми скористаємось ними, якщо на нас нападуть.
-- Коли на нас нападуть, -- виправив холодно Кроне.
-- Хай так, -- науковець махнув рукою. – Насправді в мене немає претензій. Я боюся, як можна застосувати інший апарат. Цілковито придуманий мною, -- засміявся він безрадісно. – Це щось, що… -- він замовк, важко дихаючи. – Якщо його доведеться вжити.. – Наркєвич стиснув руку в кулак і гнівно гримнув по столу.
-- Так?
-- Не звертайте уваги, -- буркнув. – Зрештою, у Вас немає допуску до цієї інформації. Його може надати тільки Маршал. Чим можу Вам допомогти? – він рішуче змінив тему.
Кроне розповів про свою зустріч з “Марсіанкою”, пропустивши тільки частину зв‘язану з Катею.
-- Вона сказала “комунія”? – замислився Наркєвич. – Цікаво. Хоча з іншого боку, яке це має значення? Зараз, напередодні війни?
-- І сам не знаю, -- відповів щиро “двієчник”. – В принципі, Ви маєте рацію, зараз це другорядне питання, однак, мене весь час мучить думка, що ми упускаємо щось важливе. Але що може бути важливіше від війни? – закінчив він безпорадно.
Професор знов дивився у вікно, спостерігаючи, як вітер жене чорні хмари. Вони кружляли у понурому танку, час від часу відкриваючи червоне наче кров західне сонце.
-- Це не технічний термін, -- обізвався він нарешті. – Не думаю, що вона вжила слово “комунія”, описуючи якусь функцію одичних апаратів, бо не існує жодного процесу, який можна так назвати. Отже, нам залишається розглянути нормальне значення цього терміну. Латиною володієте?
-- Слабо.
-- Communio – означає з‘єднання.
-- З ким або чим?
Наркєвич безпорадно розвів руками.
-- І гадки не маю, -- признав. – Так само, як не розумію тієї згадки про полювання. Зрештою, ті “Марсіани”… Я оглянув багатьох з них, вони поводяться немов одержимі, ніби нічого дивного, ми вже віддавна знайомі з такими випадками, незалежно від того, чи розглядати це з релігійної, чи медичної точки зору, однак, не в такій кількості, ну, і ще оті їхні здібності… Хоча й раніше згадувалося про істеричок, які могли голими руками згинати залізні прути балюстради… Я вже й сам не знаю, що про це думати, -- зітхнув він.
-- Дякую Вам, лікарю, -- Кроне встав з місця. – Здається я дійсно починаю втрачати здоровий глузд, ми так можемо дискутувати цілу вічність.
-- Вважайте на себе, -- сказав Наркєвич на прощання.
-- Я пережив вже дві війни, -- вимушено посміхнувся “двієчник”. – Як кажуть: Бог любить трійцю…
***
Він знов бачив її в костюмі від Жана Пату, насолоджувався лінією струнких ніг, вдихав запах конвалії й мускусу… Руки з тонкими, чуттєвими пальцями артистки гладили його по щоці. Руки, що могли нести як пестощі, так і смерть. Однак, Кроне не відчував страху, вперше за багато років він був щасливим.
-- Невдовзі ми зустрінемося, -- прошептала Катя.
-- Я помру? – запитав він спокійно.
-- Ти боїшся смерті? – відповіла вона запитанням.
-- Ні, але я не знаю, що там… з другого боку. А я ніколи не був надто релігійним.
Вона фиркнула безтурботним, дівочим сміхом.
-- Я теж, коханий, я теж…
Потрібно було вияснити стільки справ, стільки питань, однак, немов керовані однією думкою, вони мовчали. Запитання могли почекати, важливіше, що вони разом, жоден з них не хотів порушити делікатну рівновагу, знищити мить, яка їх об‘єднала. Пізніше, значно пізніше, він попросив, щоб вона потримала його за руку, поклав голову їй на коліна і почав спати уві сні, відчуваючи легкий дотик долоні на волоссі й слухаючи, як Катя тихо співає пісню про солдата і жінку, яка на нього чекає. Ту саму пісню, що й колись.
Він прокинувся спокійним і у злагоді з собою, чого не траплялося вже багато років, недовірливо похитав головою, дивлячись в дзеркало на своє раптово помолоділе обличчя, очі, в яких сяяв
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Шепіт у пітьмі», після закриття браузера.