Читати книгу - "Холодна ніжність, Уляна Пас"

Пари проходять швидко, і, тільки-но нас відпускають по домах, я пропоную Єві піти у кафе посидіти або в парк. Погода сьогодні тішить, а от подруга – ні. 

– У мене сьогодні спа-салон, – заявляє. – Хочу конкретно так підготуватися до свого дня народження. А тепер, знаючи, що Яр повернувся, у мене буде завдання зробити з себе лялечку. 

Так і хочеться їй сказати, щоб не покладала великий надій на мого брата, але Єва вже біжить на парковку до своєї машини. 

Залишившись одна, розмірковую, як бути далі, й одна ідея з’являється у мене в голові. Вирішую набрати Яра і запросити на обід. Заодно і про пропозицію Єви йому розкажу. 

Брат охоче погоджується і сам скидає мені локацію ресторану. Чесно кажучи, не сильно люблю подібні місця. Мені кафе більше до душі, але Яр у нас бізнесмен і відвідувати ресторани – у його статусі. 

Їду автобусом практично у сам центр, а потім ще хвилин п’ять йду пішки. На вході у ресторан охоронці мене розглядають прискіпливо, але всередину пускають.

– У вас заброньований столик? – офіціантка на вході дивиться так, наче я зі смітника сюди прийшла. Я також опускаю погляд на свою широку кофту і темні джинси. 

Нормальний у мене вигляд. Ну так, не вечірня сукня, але ж і не голою я сюди прийшла. 

– Вона зі мною, – поруч з’являється Яр і торкається рукою мого плеча. Офіціантка одразу ж змінює гнів на милість і стріляє очиськами у мого брата-красунчика. – Ти швидко, малявка!

– Ей! – ображено вигукую, а він сміється. 

Ми проходимо в зал, де зайняті лише кілька столиків, і сідаємо біля вікна. Замовляю собі пасту і салат, а Яр – стейк. Схоже, хтось тут дуже голодний! 

– Що ти вирішила з днем народження батька? – питає Яр, жуючи м’ясо. – Часу зовсім мало залишилося.

– Я ще не думала про це, – кажу чесно. – Ти ж знаєш, що я можу в останній момент все змінити. 

– Знаю, – усміхається. – Але ж мені цікаво. 

– Яре, тут така справа… – вирішую змінити тему, а то про тата щось зовсім не хочеться говорити. – Пам’ятаєш мою подругу Єву? Вона ще бігала за тобою.

– Пам’ятаю, – киває. 

– Так от, у суботу в неї день народження. Вона в клубі святкувати буде і тебе запрошує, – випалюю.

– Мене? – дивується. – А я тут до чого? Ми ж не друзі.

– Ну, вона досі думає, що ти звернеш на неї увагу. Я хотіла одразу їй сказати, що ти не прийдеш, але вирішила спочатку тобі сказати. 

– Я не прийду, – усміхається. – Скажи, що я дуже-дуже зайнятий. Хоча насправді так і є. Роботи в офісі вище голови. 

Не встигає Яр договорити, як у нього починає дзвонити телефон. По розмові розумію, що він терміново потрібен в офісі, і Яр обіцяє скоро бути. 

– Мені треба повертатися, малявка, – підморгує. – Я ще лате тобі замовлю і рахунок оплачу, а ти їж. Не поспішай. 

Яр цілує мене в щоку і швидко залишає зал. Я ж залишаюся сидіти на місці, доїдаю свій салат, а тоді ще каву мені приносять. Прокручую в голові слова, які буду говорити Єві. Я дуже не хочу засмучувати подругу, але краще нехай так, ніж вона буде засмучуватися у свій день народження, коли дізнається, що Яра не буде. 

Замислившись, пропускаю момент, коли в зал заходять двоє чоловіків. Коли ж торкаюсь поглядом двох високих фігур – серце падає в п’яти. 

Це Алекс! Він стоїть до мене в півоберту і поки не бачить. Розмовляє про щось із чоловіком, набагато старшим за себе. 

Починаю хаотично думати, що робити, але тікати – не варіант, бо єдиний вихід розташований за спиною Алекса. Якщо надумаю йти, він мене помітить. 

Швиденько прикриваюсь меню, коли чоловіки сідають за стіл, і виглядаю з-під нього. Алекс спокійно та зосереджено про щось розмовляє, закинувши ногу на ногу. Він розслаблений і до біса гарний. Розумію, що занадто довго витріщаюсь на нього і знову ховаюсь за меню. 

– У вас якісь проблеми? – зовсім невчасно до мене підходить офіціантка. – Чи бажаєте ще щось замовити? 

– Ні, я вже йду! – бурчу. Залишаю меню та одягаю на голову капюшон. Розумію, що в дорогому ресторані такий мій вигляд ще більше уваги до себе притягне, але нічого іншого вигадати не можу. 

Хапаю свою сумку і вихором мчу до виходу. У коридорі видихаю і широко усміхаюся. Все-таки вдалося й Алекс мене не помітив! 

Та радію недовго. Відчуваю, як хтось хапає мене за руку і різко розвертає в інший бік. Я практично торкаюсь носом грудної клітки Алекса, а тоді обережно піднімаю на нього очі.

– Яка зустріч! – вичавлюю з себе першою, а він похмуро мене розглядає. 

– Що за маскарад, синичко? – цідить. – Що ти на себе одягнула? 

– А що не так з моїм одягом? – починаю злитись. Вчора я була одягнена в джинси та сорочку і моя фігура трохи проглядалась, а сьогодні це широка кофта яку я, до речі, дуже люблю. 

– Ти схожа на дев'ятикласницю, – бурчить, а мені кортить розсміятися. Десь я вже таке чула… 

– Послухай, я поспішаю. Ти також не один сюди прийшов. Може, розійдемось? – питаю з надією.