Читати книгу - "Полліанна дорослішає"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Справді? Вона дуже славна і дуже гарненька: чорнява, з такими кучериками… знаєте, у мене такі будуть, коли я піду в рай. Та ви не хвилюйтесь: я її постараюся знайти і вас познайомлю з нею. Ой, який неймовірно гарний автомобіль! А ми що, на ньому поїдемо? — вигукнула Полліанна, коли вони раптом зупинилися перед розкішним лімузином, дверцята якого відчинив перед ними одягнений у ліврею шофер.
Шофер не спромігся приховати усмішку. Місіс Керю, натомість, відповіла тоном людини, для якої поїздка в авто — лише втомливе пересування з одного пункту в інший.
— Так, ми поїдемо машиною. Перкінсе, додому, — додала вона, звертаючись до шанобливого шофера.
— Ох! То це ваш автомобіль? — запитала Полліанна, упізнавши в манері жінки типові риси власниці. — Який же він пречудовий! То ви маєте бути страшенно багатою! Тобто надзвичайно заможною. Заможнішою за людей, у яких килими у кожній кімнаті і морозиво по неділях, як у Вайтів із моєї «Жіночої допомоги». Тобто це його жінка була в «Жіночій допомозі». Тоді я вважала їх багатими. А нині я знаю, що багаті — це у кого каблучки з діамантами, покоївки і котикові шуби, а ще шовкові й оксамитові сукні на щодень. І автомобіль. У вас усе це є?
— Та начебто ж є, — блідо всміхнувшись, визнала місіс Керю.
— Тоді ви, безперечно, багата, — з виглядом знавця кивнула Полліанна. — У моєї тітки Поллі теж усе це є. Тільки, замість автомобіля у неї конячка.
Якби ви знали, як я люблю кататись в автомобілях! — вигукнула Полліанна в захваті, аж підстрибуючи на сидінні. — Я в жодному раніше не каталась, за винятком того, що мене переїхав. Мене, коли з-під нього витягли, одразу всадовили всередину. Але я була непритомна, тому, зрозуміло, не відчула задоволення від поїздки. А відтоді мені вже не випадало кататись в авто. Тьотя Поллі їх не любить. Дядько Том любить і хоче купити. Каже, у його роботі річ потрібна. Розумієте, він лікар, а решта всі лікарі в містечку мають автомобілі. Не знаю, чим усе це скінчиться. Тітонька Поллі страшенно з цього приводу переймається. Вона, бачте, хоче, щоб у дядька Тома було все, що йому треба, але вона хоче, щоб йому треба було те, що вона хоче, щоб йому треба було. Розумієте?
Місіс Керю мимоволі розсміялась.
— Так, голубонько, думаю, що розумію, — відповіла вона стримано, але в очах жінки зблиснули незвичні для неї смішинки.
— Атож, — вдоволено зітхнула Полліанна. — Думаю, таки розумієте. Хоча висловилась я доволі плутано. Ох! Тітонька Поллі каже, вона б не проти автомобіля, якби її автомобіль був єдиним у світі, і не було б імовірності зіткнутися з іншими. Але слухайте! Скільки будинків! — сама себе перервала Полліанна, роздивляючись навколо круглими від здивування очима. Невже вони отак тягнуться без кінця-краю? Утім, будинків таки має бути багато, щоб розмістити в них увесь той люд, що ми бачили на вокзалі. Не згадуючи вже про ці юрми, що на вулиці. А коли так багато людей навколо, то є багато з ким заприязнитись. Я люблю людей. А ви?
— Чи люблю я людей?!
— Так, я маю на увазі людей взагалі. Кожного і будь-кого.
— Ні, Полліанно, я не можу так сказати, — холодно відповіла місіс Керю, насуплюючи брови.
Смішинки щезли з очей місіс Керю. Погляд її зупинився на Полліанні з підозрою. Місіс Керю сказала собі: «Зараз, я почую проповідь номер один. Думаю, на тему: не цуратись ближнього — що-небудь у стилі моєї сестрички Делли!»
— Не любите? Ой, а я люблю! — зітхнула Полліанна. — Знаєте, вони всі такі славні і такі різні! А у вашому місті їх має бути дуже багато дуже славних і дуже різних. Ох, ви собі не уявляєте, яка я задоволена, що приїхала! Щоправда, я вже наперед знала, що буду задоволена, щойно дізналася, що ви сестра міс Ветербі. Я люблю міс Ветербі, тому знала, що вас теж полюблю. Тому що ви маєте бути схожі, коли ви сестри, нехай ви навіть не близнючки, на відміну від місіс Джонс і місіс Пек. Хоча ті теж не абсолютно однакові, завдяки бородавці. Закладаюсь, ви не знаєте, про що йдеться. Але я вам розповім.
Отак сталося, що замість проповіді на тему суспільної етики, якої вона так побоювалась, ошелешена місіс Кері вислухала повну історію бородавки на носі такої собі місіс Пек із «Жіночої допомоги».
На мить завершення розповіді лімузин повернув на Комонвелт-авеню, і Полліанна негайно почала висловлювати вигуками своє захоплення красою вулиці, на якій «просто посередині тягнеться із кінця в кінець, по всій довжині, такий чудовий садочок», і яка, на переконання дівчинки, була набагато приємніша від усіх «отих вузеньких куцих вуличок».
— Я думаю, кожен хотів би мешкати на такій вулиці, — піднесено підбила вона підсумок.
— Дуже імовірно, але навряд чи таке можливо, — відказала місіс Керю, підносячи брови.
Полліанна, помилково сприйнявши цю міну, як вираз прикрощів з приводу того, що сама місіс Керю не мешкає на мальовничому бульварі, поквапилась внести поправки у своє судження.
— Звісно ж, ні, — погодилась вона. — Але я не мала на увазі, буцімто вузькі вулички чимось гірші. Ба, навіть ліпші! Принаймні не треба так далеко ходити, аби позичити яєць у сусідів навпроти чи набрати води. А ще…
Ох! Але ви саме тут мешкаєте?! — перервала вона сама себе, коли машина зупинилась перед імпозантним ґанком будинку місіс Керю. — Ви в цьому будинку мешкаєте, місіс Керю?
— Звісно, тут, а де ж іще? — відказала жінка з нотками роздратування в голосі.
— Ой, ви мусите бути надзвичайно задоволені, що мешкаєте в такому пречудовому, досконалому місці! — вигукнула дівчинка, вискакуючи на тротуар і радісно роззираючись довкола. — Адже ви задоволені?
Місіс Керю нічого не відповіла. Вона вийшла з лімузину похмура і насуплена.
Вдруге за останні п’ять хвилин Полліанна поспішила виправити сказане слово.
— Я, звісно ж, не мала на увазі таке гріховне задоволення, як гординя, — пояснювала вона, занепокоєно шукаючи поглядом обличчя місіс Керю. — Може, ви так мене зрозуміли; так само, як колись, бувало, розуміла тітонька Поллі. Але ж я не мала на увазі таке задоволення, коли вам приємно від того, що ви маєте те, чого не мають інші, а таке задоволення, коли вам хочеться верещати з радощів і грюкати дверима… хоч так поводитись негарно, — закінчила вона свою промову, розкачуючись на носках черевичків.
Шофер, ховаючи усмішку, заходився коло машини. Місіс Керю, губ якої усмішка так і не торкнулась, рушила кам’яними сходами до вхідних дверей.
— Полліанно, ходімо, — сухо сказала вона.
За п’ять днів по тому Делла Ветербі отримала лист від сестри і
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Полліанна дорослішає», після закриття браузера.