Читати книгу - "Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю, Радек Рак"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Вечори цього літа глибокі, наче колодязі, розливаються по небу пшеничною загравою і тривають безконечно. Роботи в господі не бракує, але Куба все одно вертається до гойхауза ще до того, як добре стемніє. Іноді Мальва вже чекає там на нього, іноді він чекає на неї; по-різному буває.
Куба любить дивитися, як дівчина роздягається до сну; Мальва-бо спить голою. Вона ж часто зваблює його, роблячи це надто повільно. Її рухи стають плинними, сповненими гіпнотизуючої врочистості, як у руського попа в церкві або як у змії. А іноді Мальва роздягається швидко, раз-два, і вже вся гола. Цей її поспіх, ця недбалість рухів бувають значно гарнішими, ніж завчена повільність.
Куба може дивитися, але торкатися йому зась. Хіба що назриває квітів, отих, із саду, й тих, що ростуть у полі. І це тими квітами пізнає всі закамарки її тіла. Тому одного разу вона здається йому холодною, як пелюстки маку, а іншого — сухою і паперовою, як волошка. Квіти залишають на її шкірі сироти й червоні смуги подразнень. Іноді, зрідка, дівчина дозволяє покласти на кінчики своїх грудей розквітлі мальви. Куба забирає потім ті квіти й торкається їх вустами, коли Старий Мишка не бачить. Це так, наче цілує груди Мальви. Або й ще більше.
Дівчина не дозволяє торкати себе, але сама часто дотикає Кубу. Іноді наказує йому стати перед собою голим і заплющити очі, а потім виробляє з ним такі речі, після яких хлопець ледве може повернутися до своєї кімнати. Тоді він весь пахне молоком, перед очима у нього мерехтять фіолетові й жовті метелики, а глиняна підлога поростає травами й польовими квітами, наче до гойхауза увійшла сама свята лука. У сінях тоді співають цвіркуни й дзюрчить невидимий струмок, а під стелею погукує пущик, і часом навіть видно, як він безшелесно перелітає з крокви на крокву.
Проте діється таке тільки пізно вночі, коли Старий Мишка спить, і не бачить цього ніхто, крім Куби.
IX. ПРО ХЛОПСЬКЕ ХОТІННЯ
Повідають, що як хлоп попрацює, то йому ще більше хочеться. Особливо, коли працює в полі, бо сонце розігріває кров.
Настав серпень, випалений до білості. Кожен день жнив шкварив, як вийнятий просто з печі, а небо набрало матової барви волошок. На узгір’ях, однак, дув вітер, і працювалося добре, навіть на панщині й навіть у дні добровільної панщини. У скрипаля Йонтка Гаци вже загоїлися перебиті пальці, і він знову міг пригравати під час праці. А під музику, як відомо, робота йде швидше. Найкраще, однак, було зривати яблука в парафіяльному саду.
По-перше, тому що яблука зривають ввечері, коли вони повні сонця після цілого дня і тому довше не псуються, а по-друге, бо ксьондз був людяний і частував легким яблучним вином. Вино, легеньке, як пух кульбаби, непомітно вдаряло в голову. Мальва і Куба верталися із саду пізно вночі, липкі від поту, вина і соку, обоє п’яні більше, ніж хотіли б признатися. Це були добрі ночі. Ніщо не смакує краще, ніж піт, вино й сік, зціловувані зі шкіри коханої людини.
Час від часу бувало, що Мальва і Куба піднімалися разом уночі на дах. Ґонтові дощечки віддавали тепло дня, і пахло старим деревом, трохи як у костелі. До їхніх пестощів приглядалися ніч і зорі, а іноді також і Хана. Парубок знав про це, хоча ніколи не вдавалося йому підловити жидівку на підгляданні. Однак стало ясно, що донька корчмаря знає про Кубу і Мальву, хоча б з тієї причини, що перестала ночами танцювати на даху. Кубі це не перешкоджало, лиш іноді в глибині ночі відчував він під сінником слабенький стукіт серця Хани. Хоча стукотіло воно не гучно і не нав’язливо, але викликало в нього злість і не давало спати. Він, однак, не наважувався викинути його, бо серце — це усе ж серце.
Тож коли хлопець підозрював, що Хана до них приглядається, він пестив Мальву зухваліше. Дівчина, зрештою, теж ставала тоді охочіша й дозволяла нарешті торкатися її й цілувати, навіть в отому чудовому закамарку між стегнами, що пахнув оливою і весняною землею. І часом бувала при цьому тихою, а часом несподівано зітхала або тихо стогнала; можна було подумати, що то пташата дрімлюги квилять серед ночі.
Незалежно, однак, від того, дивилася Хана чи ні, Мальва не дозволяла, щоб Куба узяв її нормально, по-людському, як хлоп бабу. Спершу він навіть про це не думав, бо було йому з Мальвою добре. Коли жінка й чоловік разом, вони творять власний світ, керований власними законами, і ці закони завжди слушні й мудрі, бо обоє вони в тому світі щасливі. Так воно є, доки не прийде хтось ззовні й не скаже, що могло б їм житися краще, бо безлад і неспокій завжди мають своє джерело в інших людях.
Тож одного разу під час жнив заговорив із Кубою Йонтек Гаца:
— А ти бачив Сальцю від Нев’яровських?
— Сальцю? — Куба відгорнув з чола мокре від поту волосся. Йонтек тільки показав підборіддям убік, настроїв скрипку й провів смичком по басовій струні.
Знизу, від села, дівки несли їжу. Картоплю з кисляком, хліб, журек[3], заправлений салом із цибулею. Щоб добре працювати, треба добре їсти. Дівки хихотіли, як то дівки, і ті сміхи-хихи летіли в тремтячому від сонця повітрі. Хлопи переривали роботу, випростували спини й прислухалися, бо такі дівчачі хихички — це один із найгарніших звуків, які є на світі.
Сальця Нев’яровська сміялася, мабуть, найдзвінкіше. Ішла розхристана, пишна й спітніла. Кожен її крок мав у собі щось такого, що хотілося із Сальцею танцювати, співати, пити вино або кохатися, а найкраще все одразу. Так, є такі дівчата.
— Моя буде, — загорівся Йонтек, бо чоловікам часто здається, що можна дівчину залишити за собою, як кобилу на ярмарку.
— А най ті буде, — байдуже сказав Куба. Бо серед дівок ішла також і Мальва, Мальва з волоссям кольору води, Мальва-чаклунка. Хлопець добре знав, що ця дивна дівчина з нізвідки зачарувала його; було йому, однак, із цим чаром добре, і навіть і думки не з’являлося, щоб чарів цих позбутися. Аби трохи допекти Йонткові, Куба ще докинув:
— Моя гарніша.
— Твоя? — спершу здивувався скрипаль, а потім потер рукою спітніле чоло, наче щось
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю, Радек Рак», після закриття браузера.