Читати книгу - "Записки Полоненого, Олекса Кобець"

Вигукнувши таких кілька команд, лікар щось буркав із-під усів до фельдшера, фельдшер, згинаючись прямокутником, щось писав у книзі огляду, і знову випростовувався, пожираючи начальство очима.

В момент, коли на вигук лікаря новобранець підіймав ногу вгору, «Кайтус» нахилявся на одну мить до ступні, пильно зиркав крізь золоті окуляри і, загнувши чергову, ще нечувану, лайку, буркав щось до фельдшера.

А нас уже попередили, що смертельно не любив лікар брудних ніг.

А ми вже чули, що хоч би який солдат був хворий, а коли у нього, під брудними солдатськими онучами виявлялася брудна, не мармурово біла, як того вимагав ескулап, нога, прописував він у ротній книжці відвідувачів шпиталю єдині ліки:

— Мєрзавец. Четирє часа под ружйо с полной викладкой.

— Лодирь. На троє суток под арест.

— Симмулянт. Десять нарядов внє очереді…

Коли черга дійшла до мене, і я сказав своє прізвище й місце народження, фельдшер не стерпів, щоб не спитати напівголосно:

— Ти же, кажется, хахол, а гаварішь чісто па-русскі?

Кайціюс упився в мене очима. Я відказав:

— Говорю літературним русским язиком.

Золоті окуляри у лікаря здригнулися, він наставив руба голову, схиливши лоба вниз, і не відривав од мене погляду. Я сподівався, що зараз господін доктор перевершить свою майстерність у високих словесних вправах і, не відводячи свого погляду, не змигнувши, дивився йому просто в вічі, в блискучі скельця окулярів.

Я тремтів, як тремтіли і всі попередні оглядувані, і ті, що були ще позад мене, бо всі ми неймовірно померзли, голі, босими ногами на холодній кам’яній підлозі стоявши. А передчування гострої образи, що ось-ось опалить, сипнувши гарячим приском похабної лайки з перекривленого рота лікаря, вмить розлило по жилах мені струмки гарячої крови, і я заспокоївся. Перестав тремтіти.

Кайціюс мовчав довгу-довгу хвилину.

— Здоров? — тільки й спитав, нарешті.

— Здоров! — одказав я, гіпнотизуючи його шкельця.

— Пшшшшол! — гукнув він, і щось буркнув фельдшерові.

І вже одягаючись аж у передпокої, я чув, як належну мені порцію брудної лайки виливав «Кайтус» удвічі, утричі, а може й удесятеро лютіше на голову тому, чия черга ставати на медичний огляд припала після мене.

Не думаю, щоб на випробуваного у всяких життьових пригодах шляхетного лікаря вплинула моя репліка фельдшерові, — тепер я, маючи пізніший досвід, коли в найтрагічніші хвилини життя, стрічаючися з ворогом очима, рівним, глибоким поглядом обеззброював нераз його, — тепер я маю підстави думати, що й тодішній мій, незатурканий ще солдатською муштрою, прямий, упертий погляд зломив солодкі наміри лікаря — смачно, за звичкою, вилаятися, облити брудом іще одну, чергову залякану людську істоту, і «Кайтус» тільки й спромігся на останній удар, неначе батогом хльоснувши зневажливим: «Пшшшол!»

А пізніше, в казармі, я довідався про цілком незаперечний факт із галузі «кайтусівських» методів лікувати солдатів.

Якийсь новобранець, саме нашої, восьмої роти, невдовзі перед тим, як до роти потрапив я, раптом занедужав і в гарячці ледве дійшов до околодку. Не міряючи температури, на що взагалі не було звички в цьому пристановищі військової ескулапії, «Кайтус» виявив, що у хворого брудні, немиті ноги.

Не розпитуючи далі, він написав у книжці, за звичкою:

«Мєрзавец. 4 часа с полной викладкой».

«З повною викладкою» — це значило простояти на місці двічі по дві години, ні на хвилину не ворухнувшися, з рушницею на плечах і з повним солдатським навантаженням, що разом давало рівно два пуди ваги. За час стояння людина достоту вмлівала, під підошвами чобіт ставало мокро, після двох таких годин людина три дні почувала себе розбитою, хворою.

Сердешний хворий не витримав і перших двох годин, бо ще до околодку йшов з температурою, мабуть, до 40, і там таки, під рушницею з викладкою захитався, впав і скінчив своє молоде життя. І коли «Кайтусові» довелося оглядати трупа, щоб констатувати причину смерти, він побачив, що ноги у померлого знову не помиті, і люто гукнув:

— Га, негіднику! Шкода, що не знав я — був би не чотири, а дванадцять годин прописав…

Цілком зрозуміло, що ніякого слідства в справі смерти одного з сотень тисяч одірваних од родин, од людського життя, ніхто ніколи не провадив, винних не шукали, і про цю подію тільки пошепки переказували один одному затуркані солдати в хвилини товариської відвертости поміж собою, та й то пильно озираючися, щоб не підслухав, буває, розмови унтер чи навіть єфрейтор — «отдєльонний».