BooksUkraine.com » Наука, Освіта » Дофамінове покоління. Де межа між болем і задоволенням, Анна Лембке 📚 - Українською

Читати книгу - "Дофамінове покоління. Де межа між болем і задоволенням, Анна Лембке"

64
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Дофамінове покоління. Де межа між болем і задоволенням" автора Анна Лембке. Жанр книги: Наука, Освіта / Езотерика. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 6 7 8 ... 59
Перейти на сторінку:
Тягар захворювань, спричинених алкогольною залежністю і залежністю від заборонених наркотиків, становить 1,5 % у світі й більш як 5 % у Сполучених Штатах Америки. Ці дані не враховують споживання тютюну. Який саме наркотик обирають люди, залежить від країни. У США найпопулярнішими є заборонені наркотики, в Росії та країнах Східної Європи поширений алкоголізм. У 1990–2017 роках рівень смертності від залежності зріс у всіх вікових групах, до того ж понад половина випадків смертей припадає на людей, молодших за 50 років.[15]

Бідні й малоосвічені люди, особливо у багатих країнах, є найбільш сприйнятливим прошарком для проблеми компульсивного надспоживання. Вони мають вільний доступ до дуже сильних, новітніх наркотиків, що забезпечують високий рівень позитивного підкріплення, й водночас не мають можливості отримати гідну роботу, безпечне житло, якісну освіту, доступне медичне обслуговування та расову й класову рівність перед законом. Це створює небезпечний ланцюг подій, що можуть призвести до розвитку залежності. Економісти Прінстонського університету Енн Кейс та Анґус Дітон продемонстрували, що світлошкірі американці середнього віку без вищої освіти помирають молодшими, ніж їхні батьки, діди й бабусі, прадіди й прабабусі. Три найпоширеніші причини смерті у цій групі – передозування наркотиками, спричинені споживанням алкоголю захворювання печінки й самогубство. Кейс і Дітон влучно назвали це явище «смертю від розпачу».[16]

Ризик компульсивного надспоживання означає смерть і загибель не лише нас самих, а й нашої планети. Запас природних ресурсів Землі швидко вичерпується.[17] Згідно з підрахунками економістів, у 2040 році природний капітал світу (землі, ліси, рибні ресурси, паливо) скоротиться на 21 % у країнах з високим рівнем доходів і на 17 % у бідніших країнах порівняно із сучасними показниками. При цьому викиди вуглецю зростуть на 7 % у країнах з високим рівнем доходів і на 44 % у решті країн світу. Ми пожираємо самі себе.

2. Утеча від болю

Я познайомилася з Девідом у 2018 році. Він мав цілком непримітну зовнішність: білошкірий, середньої статури, з каштановим волоссям. Девід був невпевненим у собі, через що виглядав молодше, ніж на 35 років, зазначених у медичній карті. Я впіймала себе на думці: «Цей довго не протримається. Прийде в клініку один чи два рази – і більше я його ніколи не побачу».

У мене були пацієнти, стосовно яких я була просто переконана, що зможу їм допомогти, але вони виявилися непіддатливими. Водночас деякі пацієнти, котрих я вважала безнадійними, продемонстрували надзвичайну стійкість. Я зрозуміла, що не можу покладатися на власні прогнози. Саме тому, приймаючи нових пацієнтів, я намагаюся заглушити сумніви і пам’ятати про те, що кожен має шанс на зцілення.

– Розкажіть, що привело вас сюди, – сказала я.

Девідові проблеми почалися у коледжі, а саме у той день, коли він зайшов до студентського кабінету психічного здоров’я. Девід був студентом другого курсу в містечку на півночі штату Нью-Йорк і потребував допомоги у подоланні тривожності та низьких результатів навчання. Тривога виникала у Девіда під час взаємодії з незнайомцями чи з людьми, яких він не дуже добре знав. У нього червоніло обличчя, груди й спина вкривалися потом, а думки в голові плуталися. Девід уникав занять, під час яких йому потрібно було б виступати перед іншими. Він двічі пропустив обов’язковий семінар з ораторського мистецтва й комунікації, а згодом виконав цю вимогу, прослухавши такий курс у муніципальному коледжі.

– Чого ви боялися? – запитала я.

– Я боявся зазнати невдачі. Боявся, що всі подумають, ніби я нічого не знаю. Боявся звернутися по допомогу.

Після 45 хвилин бесіди та письмового тесту, який Девід виконав менш ніж за 5 хвилин, йому встановили діагноз «розлад із дефіцитом уваги та генералізований тривожний розлад». Психолог, котрий проводив тест, порадив йому звернутися до психіатра за призначенням транквілізатора і «стимулятора від розладу з дефіцитом уваги». Девідові не запропонували психотерапії чи іншого способу немедикаментозної модифікації поведінки.

Девід пішов до психіатра, який призначив селективний інгібітор зворотного захоплення серотоніну паксил, для лікування депресії й тривожності, а також стимулятор адерал від розладу з дефіцитом уваги.

– Тож як це вплинуло на тебе? Я маю на увазі ліки.

– Спочатку паксил допомагав боротися з тривогою. У мене припинилося сильне потовиділення, однак це було не лікування. Усе закінчилося тим, що я змінив курс комп’ютерної інженерії на курс теорії обчислювальних машин та систем, гадаючи, що це допоможе. Цей курс вимагав менше спілкування. Проте я не міг відверто висловитися й сказати, що я чогось не знаю, тому не склав іспит. Потім я провалив наступний іспит. А далі призупинив навчання на один семестр, щоб згодом здобути хороший середній бал. Зрештою я взагалі покинув навчання на інженерному факультеті, що було справді кепсько, оскільки це було саме те, що я любив і чим хотів займатися. Я почав вивчати історію. Групи були менші, всього по 20 осіб, тому я мав змогу менше спілкуватися. У мене була можливість брати екзаменаційні питання додому й готуватися до іспитів на самоті.

– А як щодо адералу? – запитала я.

– Спочатку я приймав по 10 міліграмів уранці перед заняттями. Це допомагало мені досягти глибокої зосередженості. Проте, озираючись назад, я розумію, що у мене просто були погані навчальні звички. Адерал допомагав мені приховувати це, але водночас давав мені змогу зволікати. Якщо мені потрібно було здати тест із предмета, якого я не вивчав, я цілодобово приймав адерал, щоб день і ніч зубрити матеріал перед іспитом. Дійшло до того, що я геть не міг без нього вчитися. Моя потреба в адералі неухильно зростала.

Мені було цікаво дізнатися, наскільки складно було Девідові придбати додаткові пігулки.

– Чи важко вам було діставати ліки? – запитала я його.

– Не зовсім, – відповів він. – Я завжди знав, коли потрібно поповнювати запас. І телефонував психіатрові за кілька днів до цього. Не за місяць, а за один чи два дні, щоб не викликати підозри. Насправді ліки закінчувалися у мене днів за десять, але якщо я телефонував за кілька днів до того, мені виписували новий рецепт. А ще я дізнався, що краще розмовляти з помічниками лікаря. Вони частіше виписували нові рецепти, не ставлячи надто багато запитань. Іноді я вигадував виправдання, наприклад, що виникли проблеми з доставкою ліків поштою. Проте здебільшого мені не доводилося цього робити.

– Схоже на те, що насправді ліки не дуже допомагали.

Девід трохи помовчав.

– Урешті-решт усе звелося до заспокоєння.

1 ... 6 7 8 ... 59
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дофамінове покоління. Де межа між болем і задоволенням, Анна Лембке», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дофамінове покоління. Де межа між болем і задоволенням, Анна Лембке"