Читати книгу - "Наше озеро, OlenaSloth"

Повертати то треба, але ж як?

Вже давно черепаха у великих справах покладалася на своїх друзів. Хтось із них точно міг щось та й підказати. А тепер вона сама. І страх, і тривога, і невизначеність високими мурами обступили, не даючи змоги зазирнути за них і поглянути далі. Миттю промайнула думка відшукати чаплю і попросити її про допомогу. Це здавалось логічним і простим рішенням.

Та вона просто гостя в нашому озері. Чи можна було на неї покладатись у такій відповідальній справі? Та ще в умовах обмеженого часу. Перната з’являлась коли-не-коли. Ні, рішення хоч і просте, але далеко не найкраще.

Дійсно, краще самій взяти діло в свої руки, самій віднайти жабеня і поговорити з ним. Все йому розповісти, поділитись своїм острахом за майбутнє. Він завжди дуже любив свою рідну домівку і в стороні в такій ситуації не залишиться. А там далі буде видно…

Отже, рішення вже було прийнято. Черепаха відправиться на пошуки свого друга. Наступного ранку вона прокинулась дуже рано. Вчорашній день давався в знаки. Вона відверто хвилювалась, спала дуже турботно, прокидаючись кілька разів і прокручуючи в голові свій план, можливі труднощі та непередбачуваності. На неї чекала справжня подорож. Адже так далеко вона ніколи не мандрувала, навіть не думала. А тут ще й сама. Та відступати було нікуди і вона метушливо збирала останні речі.

Що в такій ситуації може знадобитись? Якби ж в неї був досвід… Черепаха згадала, що у жабчика був рюкзачок і картузик. Вона зробить точно так. Натягнула картуза на голову, закинула рюкзачок на плечі. А в нього поклала трохи їжі, покривало для ночівлі та ще кілька улюблених їй дрібничок. Світанок був у розпалі. Поглянула на небо і воно ствердно дало відповідь, пора в дорогу.

А дорога була ще та. Протоптаної стежки не було, доводилось йти майже навмання. Був лише напрямок. Йти, не відступаючи від рогозу наче по довгому коридору. І вона пішла.

Спочатку здавалось, що рогіз навмисно нависає, давить над нею, закриваючи більше половини неба. Але потім вона опанувала свої думки і набралась трішки сміливості. Пробиралась все далі і далі через гущу зеленої порослі.

Сонце вже прямо нависало над головою, а значить, можна зробити невеличкий перепочинок. Черепаха виламала декілька довгих зелених листочків рогозу, поскладала рядочком і зробила собі тимчасове сідельце. Миттю всілась, скинула рюкзачок і зробила тимчасовий привал. Можна перепочити і перекусити. Але раптом вона почула шурхотіння в себе за спиною.

Страх від такої несподіванки миттю прокотися від самої маківки до кінчика хвостика. Черепаха завмерла і стала пильно вдивлятись в сторону незрозумілих звуків. Вже через хвилину в гущі рогозу промайнула голова чаплі. Вона видихнула і заспокоїлась, страх почав повільно покидати збентежену тваринку.

- Доброго дня, - почала першою черепаха.

- О, це ти! Доброго дня, - чапля була явно здивована, - Не очікувала тебе тут побачити. Ну, так далеко від озера. Зазвичай ти…

- Так, зазвичай я не покидаю своєї домівки, але цього разу довелося.

У черепахи вже промайнула думка все ж попрохати пернату про допомогу. Але вона вже і сама далеченько зайшла, не хотілось відступати. Тому відкинула цей варіант і запитала:

- Ти бува, не бачила жабчика? Пам’ятаєш, того що був зі мною ранньою весною, ми ще разом майстрували ківшик.

- Пам’ятаю. Такого точно пам’ятаю, - тихо засміялась чапля, - Ні, вибач. Але я його вже давно не бачила.

- Я його шукаю, - вже засмучено промовила черепаха.

Тваринки ще деякий час гомоніли про всякі дрібниці і чапля попрощалась, вирушивши в своєму напрямку. А черепаха зібрала речі і далі продовжила свою подорож.

Вона йшла все далі. Рогіз все ріс і ріс, не було йому ні кінця ні краю. Вже почало здаватись, що вона заблукала. Та поки що черепаха відкидала таку думку. Сонце почало перекочуватись до небокраю. Високі пірця рогозу впивалися в пелену проміння і утворювали все довші і довші тіні. На сьогодні одноманітні пейзажі аж ніскільки не набридли звіряткові. Навпаки, оку було чим милуватись. Хоча і недовго, ніби наскоком прийшов вечір і довелося лагодити собі хоч якесь ліжечко.

Черепаха знову нарвала стебел, поскладала їх. Потім дістала покривало і постелила зверху. Трішки поївши вона вляглась на один край, а інший ніби ковдрою вкрилася. Осіння ніч прекрасна, хоча в потребує додаткових теплих обіймів.

На негайний сон було годі очікувати. Спочатку намагалась вслухуватись, потім їй набридло і вона просто спокійно дивились у зіркове небо. Десь скраєчку поважно нависав срібний. А прямо над головою миготіли яскраві цятки повільним переливом приглушених кольорів. Здалось ніби зорі зараз почнуть колихатись в уповільненому вальсі, заколихуючи живих створінь. І це спрацювало, втома у м’язах відступала і черепаха заснула.

Вранішні яскраві промінчики «постукали» через закриті зіниці. Володарка панциру прокинулась, швидко зібралась і продовжила свою подорож. Адже час це дорогоцінний ресурс і розкидатися ним не варто.

Йшла все далі, не відступаючи від рогозу до самого обіду. Потім сіла перепочити і в тиші почула зовсім інші звуки. Вона відразу зрозуміла, що її ціль ось вже близько. Вона негайно зібралась і майже побігла на гомін бурхливої води.

Швидко винирнувши з гущі рогозу вона вже стояла на високому березі річки. Течія була наче неквапливою, але невпинною. Там десь в далечі на самому краєчку виднілись за сивою пеленою обриси іншого берега. Так, вона на місті, безсумнівно.

Цей етап подорожі закінчено. Тепер треба було знайти в цій майже безодні жабеня. А про це вона навіть боялась думати. Черепаха обвела поглядом усе навкруги. З одного боку на березі сумлінно працювали видренята настільки зайняті свою справою, що навіть не звернули на черепаху жодної уваги. Видри майстрували великий будинок, на багато кімнат із ажурними вікнами та великим ґанком. Напевно, з такого прекрасно милуватись чарівним заходом сонця.