Читати книгу - "Викрадена, Наталія Савінова (SiN eVa) "

У неділю ввечері одразу після вечері я пішла до нашої з Аселею кімнати, адже мала годину для себе. Аселя з тіткою Дільзодою в цей час дивились свій улюблений турецький серіал, а дядько Мурат та старші брати спустились в гараж по своїх чоловічих справах. Умостившись в кріслі біля вікна, я взяла книгу про Монте-Крісто і поглядаючи на двері, почала розшукувати ті самі сторінки, які зберігали мій секрет про Даміля.
Витративши на пошук секунд десять-пятнадцять, застигаю і кілька разів перечитую червоний напис, в якому окрім номеру телефону було чи-то бажання чи-то прохання: «Я буду чекати стільки, скільки зможу стримувати своє бажання». З одного боку було приємно дізнатись, що такий красень зацікавився мною, а з іншого боку я не для того приїхала до міста Н щоб вестись на дивну поведінку та гарні слова нахаби з диявольскими очима.

Передостання зустріч з моїм прокляттям сталась вже наступного понеділка. По закінченню занять я разом з кількома одногрупниками пішла до виходу з головного корпусу, коли почула вереск шин за вікном. Подивившись у вікно, я зітхнула, впізнавши седан, за кермом якого повинен був бути Даміль, якщо нічого не змінилось. Неохоче спускаюсь вниз і виходжу з головного корпусу.
– Лавіко, – звернувся Аскат, насупивши свої густі брови. – ти ж йдеш на парковку?
– Так. – посміхаюсь до одногрупника з ластовинням на обличчі.
– Ти ж будеш братів чекати? – киваю у відповідь. – Пішли разом з нами. Ми почекаємо з тобою.
Зрадівши такій можливості, сміливо крокую вперед, у супроводі трьох хлопців, які були якщо не моїми однолітками то старшими за мене на рік. Аскат знав моїх братів і часто при зустрічі з Аділем про щось перешіптувався з ним. Він проживав на тій же вулиці що й мій дядько Мурат з родиною, тому ми часто бачились і напевне мали приятельські відносини.
Коли ми проходили неподалік того самого седана, який викликав в мені хвилю дивних почуттів, з автівки вийшов водій. На ньому була чорна шкіряна куртка та темні окуляри. Сьогодні Даміль виглядав не лише вродливим, а й загадково-небезпечним. Його хижі повільні рухи нагадували полювання звіра. Я не могла не дивитись на нього, але примушувала себе цього не робити.
– Лавіка, – гукнув Даміль, знімаючи окуляри. 
Притискаю сумку до живота і опускаю голову, ігноруючи його звернення. Мої одногрупники помітили не лише мій настрій і небажання зупинятись, а й рух Даміля в нашу сторону, який не мав наміру дозволити мені піти. Не встигла я зробити кількох кроків, як побачила чорні кросівки, що перегороджували мій шлях. Зупинилась і неохоче підняла очі.
– Ти так і не написала. – з посмішкою відказав Даміль, чекаючи моєї відповіді. Та я не збиралась відповідати.
– Лавіко, ти знайома з ним? – запитав Аскат, порівнявшись зі мною.
– Ні. 
– Так, ми знайомі! – наголошує Даміль і схиляє голову набік. – Ми ж знайомі, Лавіко?
– Ні. – впевнено повторюю і звертаюсь до Аската більш ствердно. – Я знаю його імя, але ми не знайомі настільки близько, щоб вести приятельські бесіди. Він мене переслідує. 
Аскату не потрібно було більше нічого чути для того щоб зробити висновки. Він був знайомим з моїми братами і знав, як вони відносяться до місцевих застарілих традицій, а також він сам зростав у родині, що була сучасною і засуджувала будь-який примус чи зневагу до жінок.
– Пішли, – Аскат обійняв мене за плечі і кивнув головою, ніби подаючи сигнал близнюкам Ахмаду та Ахмеду, які одразу вийшли вперед. Ми зрушили з місця і знов зупинились. Даміль відштовхнув одного з близьнюків, який став між ним та Аскатом і заговорив голосом дорослого чоловіка з нотками надриву.
– Я хочу поговорити з тобою, Лавіко!
– Вона тебе не знає і не хоче розмовляти! – прогарчав Аскат, заступаючи мене собою, і відштовхуючи Даміля у груди. – Розмовляй з кимось іншим!
– Вали звідси! – випячуючи груди підхопили близьнюки, закочуючи рукава на своїх сорочках, ніби показуючи свою готовність до бійки.
Я несміливо виглядала з-за спин своїх одногрупників і дивувалась самовпевненності Даміля, що продовжував зухвало посміхатись і майже не реагував на опонентів. Він дивився повз них на мене і коли я відшатнулась назад, підмигнув мені. Моє серце шалено вистукувало у грудях, а голову стиснуло лещатами страху, коли я на мить зняла рожеві окуляри і зрозуміла, що психів серед красенів набагато більше ніж нам здається.
– Я буду чекати до завтрашнього вечора! – вигукнув Даміль, коли Аскат ще раз штовхнув його. – А потім не буду стримуватись!
– Давай вали звідси! – гаркнув Аскат. – А то я не буду стримуватись. – така погроза лише розтягнула губи Даміля у ширшій посмішці та все ж подіяла.
Даміль повернувся до своєї автівки і завівши мотор, поїхав з території нашого вуза. 
Мої одногрупники нічого не розпитували і не засуджували мене. Вони мовчки провели мене до парковки і сіли поряд на лавку, очікуючи приїзду моїх братів. Коли позашляховик Айрата зупинився неподалік парковки, Аскат побіг вперед мене і встиг розповісти про нещодавну пригоду, переповідаючи слово в слово кожну репліку сказану мною та Дамілем.
Айрат подякував хлопцям за їх позицію та мій захист і ми поїхали додому. Перші кілька хвилин старший брат Аселі не промовив жодного слова та й я не мала бажання говорити. Але коли Айрат все ж почав розмову про те що зі мною сталося, мені довелось зізнатись у всьому.
– Лавіко, я не впевнений, що повинен нагадувати тобі про варварські традиції нашого міста. – голос Айрата був досить спокійним, та все ж викликав в мені тремтіння. – Даміль не той хлопець з яким можна дружити.
– Я не збираюсь дружити з ним. – заявляю впевнено.
– Я не сумніваюсь в тобі. – зітхнув Айрат. – Та застерігаю від помилкового судження.
– То хто він такий цей Даміль? – запитую його, нахилившись вперед і притиснувшись щокою до водійського крісла. – Чому ви з Аділем недолюблюєте його. Повинна бути причина.
– Скажімо так, – вирішив відповісти Айрат, не розкриваючи усіх карт але наближаючи мене до містичної таємниці. – наші родини вже багато років ворогують.