Читати книгу - "Світло з пітьми. Мій дивний друг Мін., Ольга Сімбірцева"

- Я люблю тебе, Ан Джи Йон.   

- Міне...  

- Просто пообіцяй, що будеш жити і постараєшся бути щасливою. Ти повинна добре скласти іспит і вступити до коледжу або університету.  

Мін усміхнувся своєю милою, чарівною усмішкою.  

 Моє бачення зникло, немов я знову заснула.   

 Сон був дуже дивним, але, мабуть, мої внутрішні переживання і думки відображаються в моїх снах.   

 Прокинувшись, я не зовсім зрозуміла, що Мін хотів сказати. Що кинути мене його змусили якісь обставини і, можливо, ми ніколи більше не побачимося? Що він не має права просити пам'ятати про нього. Буде краще, якщо я забуду про нього і житиму далі своїм життям, у якому його вже не буде.  

 У що я можу не повірити? І кому знати про мене не можна? Ці хтось змусив Міна і його маму раптово виїхати з міста? І він боїться, що вони дізнаються про мене?  

 Але це все мені лише наснилося. Проте чомусь у мене було таке відчуття, що я дійсно бачила Міна у своїй кімнаті. Чому зараз мені здається, що він був тут?  

 Невже я божеволію?  

 Мій сон - це своєрідне прощання, прохання пробачити і відпустити. Мені так хотілося почути від Міна хоч що-небудь, хоч якісь слова виправдання або пояснення, і він наснився мені.  

 У якийсь момент зрозуміла, що маю зібрати себе докупи, взяти себе в руки і продовжувати жити. Я можу завалити іспити і цього року вже не вступити навіть до коледжу. Втрачу рік.   

 Я змусила себе сісти за підручники. Це виявилося єдине, що відволікло мене від моїх важких думок. Я повинна йти вперед і, можливо, вирвавшись із нашого міста, зможу знайти Міна. Якщо ми справді призначені одне для одного, якщо у нас одна на двох доля, то, куди б вона нас не закинула, якщо нам судилося бути разом, ми обов'язково зустрінемося.    

 Я стала вірити в це. Прислухаючись до себе, відчувала, що саме так і буде. Можливо, він сам мене знайде.   

 Іспити я склала трохи гірше, ніж могла, але все ж мого бала вистачило, щоб вступити навіть до університету, хай і не найпрестижнішого. Щоправда, не могла претендувати на стипендію, але я не сумувала. Страховку батьків витрачу на навчання і зможу підробляти, винаймати житло так само не доведеться, я зможу жити в студентському гуртожитку, і він обійдеться мені дешевше.  А стипендію можна отримати і в процесі навчання.   

 Після іспиту я змогла зітхнути вільніше. Однак мені так тільки здавалося. Заняття в школі ще тривали, але все найстрашніше залишилося позаду. А попереду лише випускний на початку лютого, канікули та перші заняття в універі на початку березня. Я буду першокурсницею. Буду дорослою і самостійною, а найголовніше - зможу переїхати до Сеула, де почну нове життя.   

 Але зітхнути вільно в мене не виходило. Якась порожнеча утворилася всередині. Я часто згадувала Джи Міна і часом плакала, коли мене ніхто не бачив. Нерідко після школи неусвідомлено йшла до його будинку, хоч щоразу було боляче дивитися на зачинені ворота й хвіртку. І я не розуміла, навіщо йду туди. 

 Одного разу я побачила, що відчиняється хвіртка. Щось стиснулося в грудях, і серце застукало радісно й гулко. Але на вулицю вийшла жінка з маленькою дитиною. У цьому будинку з'явилися нові мешканці.   

 Мабуть, усвідомлювати, що будинок порожній, було для мене легше і простіше. Десь у глибині душі я все ще сподівалася, що Мін повернеться. А тепер і ця слабка надія зникла. Я втратила останній зв'язок із Джи Міном. Усе, що у мене залишалося - резинка для волосся, яку він мені купив одного разу. Резинка з квіткою, схожою на квітку сливи. 

 Я зупинилася, розуміючи, що роблю собі тільки гірше. По щоках котилися сльози. Невже я сподівалася, що через півтора місяця Мін і його мама повернуться сюди? Звичайно, ні. Вони не повернуться.  

 Часто замислювалася над тим, що могло стати все-таки причиною їхнього з матір'ю від'їзду. Мабуть, їх хтось переслідував. Кредитори, бандити, хтось сильний і впливовий. Не дарма ж мені снилося, що Мін говорив про якісь обставини, які змусили їх виїхати. Нехай це і був лише сон.   

 Колись Мін справді говорив, що він занадто слабкий і не зможе захистити матір. Адже чомусь він це сказав. Я добре це пам'ятала. Хто знає, може, їм дійсно було що приховувати від сторонніх і навіть від мене? Вони завжди вели усамітнений спосіб життя і практично ні з ким не спілкувалися.   

 Те, що в їхньому будинку нібито бували чоловіки, яких приводила мама Джи Міна, це плітки. Я ніколи ні з ким не стикалася, коли була у Міна в гостях. А приходила досить часто і ніколи не бачила його маму в товаристві чоловіка.  І Мін не згадував при мені ні про кого. Ніколи, навіть побіжно, не скаржився на свою маму, ніколи не дорікав їй у чомусь. Або це було для нього в порядку речей. Але як хороший, люблячий син він навряд чи був би спокійний, якби його мама справді «тягалася з ким попало».  

 Вони здавалися досить забезпеченою сім'єю, знімали дорогий будинок, у них була своя машина. Мама Міна завжди гарно одягалася і не була схожа на провінційну самотню жінку. Вона не працювала, наскільки мені було відомо, і я ніколи не ставила питання про фінансовий бік їхнього життя. Але з грошима у людей може бути маса проблем. З грошима і з тим, звідки вони беруться.