Читати книгу - "Нічний черговий"

— Я теж.

— Сьогодні ввечері буде великий прийом, — мовила Лілі. — Нам треба піти в перукарню...

— А мене запрошено? — спитав я.

— Звичайно, — відповіла вона. — Усі знають, що ми нерозлучні.

— Ви дуже передбачливі, — сказав я.

Вона гостро позирнула на мене.

— Здається, Ніжне Серце чимось невдоволений.— Тепер і вона вже називала мене так. — Можливо, він віддає перевагу товариству молодших дам? — Вона більше нічого не сказала, але я зрозумів, що моя розмова з Діді Уейлс не лишилась непоміченою.

— Вона — дочка мого приятеля, — пояснив я з гідністю.

— Але цілком уже дозріла для розпусти, — сказала Лілі. — Ходім обідати в зал. Тут надто холодно.

Після обіду ми мали зустрітися з агентом по продажу нерухомого майна, контора якого містилася на центральній вулиці містечка. Фабіан пояснив мені, що хоче купити трохи землі.

— Це — дуже вигідне капіталовкладення, — пояснив він. — Моя філософія дуже проста. Ми живемо у світі, де запаси природних багатств дедалі зменшуються. Зникають боби, золото, цукор, пшениця, нафта і багато іншого. Наша планета страждає від перенаселення, страху, воєн, нечистого сумління. Зберіть усе це докупи, і ви зрозумієте, що згодом усе зникатиме ще швидше. Швейцарія — маленька нейтральна країна, яка не бере участі в жодних воєнних авантюрах. Незабаром землю тут продаватимуть переляканому людству на унції. Серед моїх знайомих немало таких, хто хотів би придбати бодай клаптик швейцарської території. Але за тутешніми законами продавати землю чужинцям заборонено. А у нас з вами — швейцарська фірма, точніше — ліхтенштейнська, що майже те саме. То чому б нам не придбати трохи землі і не заорендувати якийсь невеличкий замок з гарно упорядкованими кімнатами, скажімо, років на двадцять? Я маю рацію?

— Як завжди. — Чесно кажучи, в цьому випадку він мав навіть більше рації, ніж завжди. Я згадав, як підскочили ціни на землю у Вермонті, коли там збудували лижні підйомники.

— Любий мій партнер, — з усмішкою мовив Фабіан, — справді Ніжне Серце.

За годину ми підписали угоду на піврічну оренду ділянки в гірській місцевості за п'ять миль від Гштада, яку після закінчення цього терміну ми могли придбати назавжди. Агент сказав, що на оформлення контракту за всіма правилами потрібний деякий час, але запевнив нас, що все буде гаразд.

У мене ніколи не було ніякої власності, крім одягу. Тепер я став співвласником маєтку, який через рік, запевняв мене Фабіан, коштуватиме понад півмільйона доларів. Руки мої аж побіліли від напруги, коли я сидів за кермом «ягуара», повертаючись до готелю.

Фабіан мав дуже вдоволений вигляд.

— Це тільки початок, — сказав він.

Я збирався на прийом, коли раптом задзвонив телефон. То був Фабіан.

— Ви не будете проти, — спитав він, — якщо підете на прийом без мене?

— А в чому річ?

— Я щойно зустрів у вестибюлі Вілла Слоуна.

— Цього тільки бракувало! — Я відчув, як по спині в мене покотився холодний піт. Вілл Слоун був свідком не найкращого періоду мого перебування в Європі.

— Колись ви повинні розповісти, що між вами сталося.

— Еге ж, — буркнув я.

— Він тут сам. Дружину відіслав в Америку.

— Це його найрозумніший вчинок за цілий рік, — зауважив я. — І все-таки, чому ви через нього не можете піти з нами?

— Він хоче пограти в карти. Почнемо просто зараз.

— Але ж ви більше не граєте в бридж. — Тепер, коли Фабіан навчив мене науки великих грошей, грати в бридж здавалося мені просто дивацтвом.

— Він хоче грати не в бридж, — сказав Фабіан. — У нього відраза до бриджу.

— У що ж ви будете грати?

— У покер на двох,— мовив Фабіан.— В його номері.

— Боже мій! Майлзе! Ви не можете сказати йому, що зайняті?

— Ні. Я почуваю себе в боргу перед ним. І хочу підтвердити свою репутацію джентльмена.

— Ви чините нерозумно.

— Вірте в мене, Ніжне Серце, — сказав Фабіан.

— А як ви граєте в покер?

— Можете не хвилюватися. Я подбаю про успіх. Особливо граючи з Біллом Слоуном.

— От-от, — сказав я. — Кожен мріє стати багатієм за один вечір.

— Якщо ви так перелякані, приходьте до нас, будете стежити за грою.

— Я побоююсь за свою нервову систему, — відмовився я. — Крім того, навряд чи містер Слоун буде радий мене бачити.

— У всякому разі, вибачтесь, будь ласка, перед дамами.

— Я вибачусь.— У моєму голосі чулася погроза.

— Дугласе, будьте гарним хлопчиком. Якщо ви так переживаєте, я гратиму тільки на свої гроші.

Я трохи повагався, потім відчув сором.

— Не звертайте на мене уваги,— сказав я примирливо.— Усі витрати, незважаючи на те, як скінчиться гра, ділимо навпіл.

— Ну, от і добре,— мовив Фабіан.

Поклавши трубку, я твердо вирішив дістати повну втіху від сьогоднішнього прийому.

18

На прийом зібралося чоловік п'ятдесят. У великій вітальні старовинного замку, умебльованого під сільський будинок, були накриті столи на шість і вісім персон. Омарів для вечері замовили з Данії. Стіни залу були прикрашені картинами Ренуара і Матісса, що не дуже пасували до сільського характеру приміщення. Враховуючи інтереси дам, освітлення у залі було тьмяне, але не настільки, щоб думати, ніби ти сидиш поруч з привидами. Проте дами, здається, не потребували цих хитрощів. Вони поводилися так, ніби ладні були залюбки позувати отому репортерові з «Вімінз веар дейлі».

Господар замку, високий сивий чоловік, був відставний банкір з Атланти. У його вимові чувся м'який південний акцент. І він, і його молода дружина-шведка, здавалося, щиро раділи нагоді побачити мене в себе. Виявилося, що вони святкують п'ятнадцяту річницю свого шлюбу. Якби серед гостей була Діді, вона б їм висловила все, що думає про їхнє подружжя.

У залі панувала атмосфера здорових веселощів і щирого прагнення заприятелювати з незнайомцями. Прислухаючись до розмов, я не чув жодних спроб нищення чиїхось репутацій. Цікаво, де ці ділові, заклопотані люди встигають так чудово засмагнути? Я не задавав нікому ніяких запитань, і ніхто в свою чергу не цікавився моїми справами.

Подивляючись на бездоганно вдягнених чоловіків і прекрасних жінок, я ще раз відчув обгрунтованість аргументів Фабіана на користь багатства.