Читати книгу - "Снігові іскри, Кіра Леві"

Максим скосив на нього погляд, не зовсім розуміючи, до чого він хилить.

— Справжня?

— Ну так, — Павло кивнув у бік дівчини. — Така, якою вона й була в студентські роки. Наша запальничка. Жива, емоційна, вільна. А не та, на кого її намагалися перетворити.

Максим насупився.

— Ти про що?

— Про її колишнього, Артема, — пояснив Павло, не помітивши, як напружився його співрозмовник. — Він весь час хотів зробити з Олесі «правильну дівчину». Під його лекала. Щоб не висовувалася, не сперечалася, не жила так, як хоче, а як зручно йому.

Максим мовчав, відчуваючи дивну важкість у грудях. Йому зовсім не подобалося слухати про минулі стосунки Олесі, але водночас він розумів, що Павло говорить не просто так.

— Дурень, — нарешті сказав він, дивлячись, як Олеся сміється над якимось жартом Наташі.

Павло усміхнувся.

— Ага. Ти тільки не повторюй його помилок. Горобчику крильця підрізати не можна, інакше втече.

Максим злегка стиснув щелепу, але в його погляді промайнуло розуміння.

— Я це вже зрозумів, — тихо відповів він, спостерігаючи за Олесею.

Він не збирався ставити її в рамки. Він хотів бути частиною її світу, а не диктувати правила.

— Ну, так життя покаже, зрозумів ти чи... — Павло грюкнув його по плечу і з веселим жартом—забавкою влився в компанію жінок, які сміялися.

— Горобчику крильця підрізати не можна, інакше втече, — тихо промовив Олексій і поклав руку на плече брата, підтримуючи.

Максим задумався, ковзнувши поглядом по Олесі. Він не знав, яким був цей Артем, але він і без підказок уже зрозумів, що намагатися загнати Олесю в рамки — це втратити її. Душа художника не створена для клітин і ланцюгів.

— Не хвилюйся, — відповів Максим. — Ніхто не підріже їй крильця. Вона мені подобається саме такою.

Олеся немов відчула, що говорять про неї. Повернулася до чоловіків і помахала Максиму рукою, зазиваючи в компанію. Він не роздумуючи, попрямував до неї. В очах Горобчика танцювали пустотливі іскорки, а на щоках розгорівся легкий рум'янець від морозу.

— Ну що, пане Сапсан, сидітимете осторонь чи все ж таки виявите честь і повісите хоча б одну іграшку? — піддражнила Олеся.

— Тільки одну? А якщо я захочу прикрасити ялинку найкрасивішою прикрасою?

Олеся моргнула, не відразу розуміючи, про що він, а потім відчула, як сильні руки обхопили її талію і підняли вгору. Вона скрикнула, але швидко усвідомила, що Максим просто допомагав їй дотягнутися до верхньої гілки.

— Максиме! — обурено засміялася вона. — Ти мене налякав!

Маруся і малюки, сміючись, заплескали в долоні.

— Давай, Олесю, став зірку! — підбадьорив її Олексій.

Олеся обережно зачепила верхівку ялинки, а потім повернулася до Максима, який все ще міцно тримав її на вазі.

— Усе, можеш ставити мене назад!

Але Максим і не думав відпускати. Він притягнув її трохи ближче, заглядаючи в очі.

— І навіщо? Мені так зручно, — усміхнувся він, легко утримуючи Олесю у своїх руках.

І хтось із гостей подзвонив у дзвіночок, додаючи святкової атмосфери.

— Ви під омелою! Ви під омелою! — на мелодію різдвяних гімнів, заспівали подруги Олесі.

Хоча ніякої омели насправді не було, Максим не розгубився. Його усмішка стала трохи ширшою, а погляд лукавим.

— Ну раз так, Горобчику, доведеться дотримуватися традицій, — промуркотів він, перш ніж закарбувати на її губах упевнений поцілунок.

Олеся ахнула, але вже за секунду розчинилася у відчуттях. Оплески та сміх гостей стали фоном, а вона відчула, як її пальці самі стискають комір його куртки.

Коли вони нарешті відсторонилися, Олеся, все ще приголомшена, жартівливо пробурмотіла:

— Ти скористався моментом.

Максим посміхнувся, опускаючи її на землю.

— А ти думала, я втрачу такий шанс?

У дверях з'явилася Наташа і всіх покликала в будинок. Максим узяв Олесю за руку, підморгнув їй і, не відпускаючи, повів за собою.