Читати книгу - "Неонова, Юлія Богута"

...ти віриш? А рано чи пізно з цих гільз проростуть дикі квіти,
 Розпустяться жовтим, блакитним й потягнуться вверх, до життя. 
 Шукатимуть шлях, щоб коріння своє знов зігріти,
 Але врешті решт зрозуміють, що шляху із них нема.
Їх буде тягнути в минуле, в якому хтось вчився  стріляти:
 Без крові, без болю, лиш з пилом на сильних гарячих руках. 
 Лиш з свистом, лиш з поштовхом,  вчившим усе на землі повертати — 
 І бути тією кармою, в хижих, ворожих очах.
Ті квіти не будуть чекати, у вазах кінця злої долі,
 Коли їх господар без жалю, шпурне об холодний метал. 
 Вони проростатимуть криком: між кремнієм, символом волі,
 Як люди, які гартувались та стали міцніше за сталь.