Читати книгу - "Перлини української класики"

Нимидора сiла на призьбi й заплакала, потiм подумала, встала й пiшла на причiлок. Там був приставлений на горище товстий дрючок, по котрому кури лазили на сiдало. Нимидора, обпираючись об стiну руками, полiзла на горище по дрючку. Дрючок зiгнувся й трохи не переломивсь. Легко й прудко, як та коза, вона вхопилась за кiнець сволока, вискочила на сволок i крадькома полiзла на горище. Одна курка крикнула спросоння. Нимидора спустила ногу на драбину й налапала ногою купу колючок. Кавуниха обвiшала всi щаблi колючками. Нимидора поколола собi руки й ноги i почала злiзать в сiни по дверях. Вона стала великими пальцями на вершок дверей, налапала ногою клямку, легесенько скочила на землю, вбiгла в хату, впала на лавку й заснула, навiть не дрiмавши.

В недiлю вдосвiта Кавун встав, вийшов в сiни, глянув драбину, обквiтчану колючками, й крикнув на всi сiни, аж Кавуниха i Нимидора прокинулись.

– На бiсового батька ти оце заквiтчала колючками драбину, неначе молоду до вiнця! – гукнув вiн до жiнки.

– Чого це ти розносився з чортами до служби? Перехрести лиш перше лоба. Хiба не чуїш, що до церкви дзвонять, – обiзвалась з хати Кавуниха.

Нимидора вхопила кухоль з водою та швиденько дала драла надвiр умиватись.

– На те заквiтчала драбину, щоб твоя наймичка не бiгала до хлопцiв на вулицю! – промовила Кавуниха.

– А хоч би й побiгла на вулицю! Аби дiло робила! Хiба ж ти дiвкою не бiгала на вулицю?

– А не бiгала.

– Авже! Не бiгала. Як той чорт, плигала через тини та через перелази.

– Я була хазяйська дочка, а Нимидора наймичка. Коли найнялася, то нехай держиться хати, а то яка з неї буде робота вдень? Кунятиме над роботою цiлий день.

– Чи вже ж ти оце вночi бiгала з заступом за колючками?

– А хоч би й бiгала, що тобi до того? Чого це ти все оступаєшся за неї, наче вона твоя жiнка? Я понабиваю на щаблях голок та шпильок, не то що колючок навiшаю.

Кавун замовк, Кавуниха зцiпила зуби та все скоса поглядала на Нимидору, не говорячи до неї й слова.

– Не можна менi до тебе на вулицю виходить, – казала Нимидора Миколi в недiлю ввечерi.

– Буду слать до тебе старостiв, коли так; одначе батько й мати хочуть цiєї осенi мене оженити.

Нимидора почервонiла й трохи не зомлiла. Вона почала готувать рушники й одкладать зайвi грошi на скриню.

Настала осiнь. Пан оповiстив, щоб весiлля справляли на селi заразом в одну недiлю, а хто опiзниться, то буде справлять другий раз, через мiсяць. Старий Джеря й Джериха знов почали вговорювать сина женитись цiєї осенi й слать старостiв до багатирки Варки.

– Не хочу я сватать Варки, – сказав Микола, – бо маю собi дiвчину на примiтi.

– Кого ж ти, сину, маєш на примiтi? – спитала мати.

– Нимидору, Кавунову наймичку.

– Яку це Нимидору? Вона не вербiвська? – сказав батько.

– Вона, тату, з присiлка, сирота, i вже давно служить у Кавунiв.

– Як же ми будемо брать в свою хату невiстку, коли ми про неї нiчого й не чули? – аж крикнула Джериха, бiдкаючись. – Може, вона якась приблуда, бурлачка. Чи то мало тепер вештається по сахарнях тих бурлак?

Син почервонiв i розсердився.

– Ви, мамо, може, й не знаєте, а я її добре знаю: кращої од неї дiвчини нема на всьому селi.

– Ой Господи милосердний! – крикнула Джериха й руки опустила, згадавши, що багатирка Варка не буде її невiсткою. – Так, сину, не можна свататься. Як же таки можна, не спитавшись броду, та в воду!

– Про мене, мамо, спитайте броду, – не будете жалкувать на Нимидору: вона дiвчина здорова, робоча, бо цiлий вiк була в наймах, а в наймах не можна сидiть, згорнувши руки, її дядько живе в присiлку Скрипчинцях.

Батько слухав мовчки й згодом промовив:

– Коли ти хочеш її сватать, то ми переднiше про неї розпитаємо в добрих людей та порадимось, а там, про мене, й сватай, коли вона здорова й не ледащиця.

Сталось так, як бажав син: перед Покровою вiн заслав до Нимидори старостiв. Одного дня старости обмiняли хлiб, а другого дня Нимидора й рушники подавала.

Перед покровою Джеря з сином пiшов до скрипчинського пана просити, щоб вiн згодився пустить Нимидору з Скрипчинцiв. В Скрипчинцях був свiй пан, та ще й небагатий; вiн мав тiльки один присiлок i з великою неохотою пускав дiвчат замiж у чужi села. Джеря просив, благав, але все те нiчого не помогло. Пан сказав, що пустить Нимидору тiльки тодi, як з Вербiвки яка-небудь дiвка вийде замiж у Скрипчинцi. Микола вийшов од пана нi живий нi мертвий; вiн пiшов додому, не промовивши нi одного слова, ходив цiлий день, опустивши голову. Якби мiг, вiн, здається, задушив би пана своїми руками.

Вже прийшла осiнь. На селi почались весiлля. В церквi вiнчалось разом десять пар молодих. Нимидора стояла в церквi, а в неї сльози текли по лицi та крапали на намисто.

На Миколине щастя, один скрипчинський парубок посватав вербiвську дiвчину. Скрипчинський пан згодився одпустить Нимидору. Вся сiм’я в Джеринiй хатi наче ожила. Джериха готувалась до весiлля. Нимидора наче знов на свiт народилась.

Старий Петро Джеря вдягся в нову свиту, заткнув за пазуху пляшку горiлки, взяв хлiб пiд пахву й пiшов з одним старостою до батюшки годить вiнчання.

Батюшка у Вербiвцi був молодий i вже нагнав плату за треби вдвоє.

Джеря прийшов, поцiлував батюшку в руку, поклав на стiл хлiб, поставив пляшку горiлки й почав питать в батюшки, скiльки вiн схоче за вiнчання.

– Як даси п’ять карбованцiв, то повiнчаю сина, – сказав батюшка.

– Батюшко! I помилуйте, й пожалуйте! Я чоловiк убогий. Де менi в свiтi взяти п’ять карбованцiв? Нехай буде три карбованцi.

– Не можна, тепер i для нас час трудний. Все подорожчало, – сказав батюшка.

– Змилосердiться, батюшко! Їй-богу, не можу заплатить так багато. Нехай вже буде нi по-моїму, нi по-вашому: нехай буде чотири карбованцi.

– Нема що й говорить. Бери могорич та йди собi додому.

Джеря взяв могорич i хлiб та й пiшов з хати. Вiн постояв у сiнях, поговорив нишком з старостою та й знов вернувся в хату.

– Ну, що скажеш, Петре? – обiзвався батюшка з другої кiмнати.

– I помилуйте, i пожалуйте! Треба грошей i на весiлля, i на подушне. Їй-богу, багато для мене! Нехай буде чотири карбованцi. Це вже й Бог так велiв.

Батюшка подумав, подумав i згодився.

– Давай могорич, – сказав вiн, – давай i грошi.

Джеря закотив полу свити, засунув руку в кишеню, витяг звiдтiль бiлу хусточку з червоними пружками, вив’язав з узла карбованцi i поклав на стiл. Потiм вiн налив чарку горiлки й почастував батюшку. Батюшка випив сам i налив по чарцi Джерi i старостi. Вони випили, довго приказуючи до чарки, попрощались i пiшли додому.

Нимидора подякувала Петровi Кавуновi й пiшла в присiлок до дядька, бо в дядька мали справлять весiлля.

Старий Джеря й собi готувався до весiлля. Вiн купив десять вiдер горiлки: вiсiм вiдер взяв у жида за готовi грошi, а двi вiдрi узяв на борг. Микола просив батька одiслать кiлька вiдер до Нимидориного дядька; вiн добре знав, що у Нимидори нема грошей i що її дядько не покладе й шага на весiлля.

В недiлю пiсля вiнчання йшла з церкви Нимидора в квiтках, в стрiчках, з вишиваним рушником у руцi, весела й щаслива. Кругом неї вились дружки i спiвали весiльних пiсень. Просто з церкви вона пiшла з дружками до батюшки, до пана, а потiм до Джерi. Як угледiла її Джериха, як побачила її рум’яне лице, високий зрiст, то забула навiть на той час про багатирку Варку. Пiсля обiду в Нимидориного дядька на застеленому столi стояло соснове гiльце, обквiтчане колосками вiвса, калиною та барвiнком. На столi лежав здоровий коровай, обтиканий голубами, позолоченими сухозлiткою; кругом короваю лежали шишки. На посадi сидiла Нимидора, спустивши очi додолу, а кругом стола сидiли дружки й спiвали весiльних пiсень. В хатi було повнiсiнько людей. Дiти стояли на лавах, на полу, навiть на припiчку. Дружки спiвали, а Нимидора плакала. Вона згадала свою небiжку-матiр: «Якби була жива моя мати, в мене коровай