Читати книгу - "Перлини української класики"

i била гiрше, нiж своїх дiтей. До своїх дiтей було ледве доторкнеться долонею, а мене так лусне, що я не знала, де й дiтись. Нiколи я не носила нової одежi, нiколи я не мала нових кiсникiв, нової спiдничини; латана сорочка все було свiтиться на моїх плечах. Я було дивлюсь, як дядина голубить своїх дiтей, та все думаю про свою матiр: якби була жива моя мати, вона б мене пожалувала й гостинця менi принесла б, i вишила б менi квiтками сорочку, i накупила б менi стрiчок та квiток. Було ляжу спати, плачу та думаю про свою матiр, то менi й сниться моя мати такою, як я собi її пригадувала.

Пiдросла я; мене один чоловiк найняв за няньку за три копи грошей та за сорочку на рiк. Господи! як я помордувалась з його малими дiтьми. Було хазяйка посадить менi на руки опецькувату дитину, а я ще й сама опецьок, сливинь дитина! Трохи не пiдвередилась тими дiтьми. Хазяїни пiдуть на поле, а мене покинуть дома з дiтьми. Дивлюся я, чужi дiти бiгають, гуляють в цiцi-баби, в хрещика, купаються, а менi не можна й одступать од дiтей. Господи, як менi хотiлось погуляти та побiгать! Якби була жива моя мати, i я гуляла б з дiтьми. «Ой мамо моя, доле моя! Нащо ж ти мене такою малою покинула?» – було, думаю я. Я ввесь свiй дитячий i дiвчачий вiк поневiрялась в чужiй хатi, у чужих людей i не зазнала ласкавого слова.

Стала я дiвкою й найнялася за наймичку в одного багатого чоловiка. Хазяїни були люди добрi, та не було менi вiльного часу нi поспiвать, нi потанцювати, нi сорочок хмелем повишивать. Од ранку до вечора робота та робота, а прийде нiч, упадеш на голу лаву та й заснеш як мертва. Тiльки почне на свiт благословиться, хазяйка сама лежить, а мене будить корову доїти та до череди гнать. Було вийду на подвiр’я з дiйницею – соловейки щебечуть, аж садки розлягаються, небо ледве починає червонiть. Я сяду доїти корову, а менi здається, що я стою коло припiчка; в печi палає полум’я, а я висовую горщик з печi. Дою корову й сплю. Якби була жива моя ненька, вона б не будила мене вдосвiта з теплої постелi.

Нимидора замовкла й схаменулась, їй стало чудно, що вона розказує за себе хлопцевi, котрого побачила вперше; але як глянула вона на його чорнi очi, то їй знов схотiлось говорити про свою лиху долю.

– Яка ти, дiвчино, безталанна! – тихо промовив Микола. – Чи довго ж ти служила в того чоловiка?

Ласкавий голос зачепив Нимидору за саму душу. «Ой, гарнi ж, козаче, i твої карi очi, гарнi й твої чорнi брови! Вони випитають в мене всю щиру правду!» – подумала Нимидора та й знов почала розказувать.

– Три роки поспiль служила я в того багатого чоловiка, ще й на весiллi в його старшої дочки за дружку була.

– От, мабуть, надавали всякого добра дочцi? – промовив Микола.

– Що надавали, то надавали! Батько поїхав на ярмарок i купив скриню на колiщатах, здорову, гарну, зелену, з великими червоними квiтками. «Господи! – подумала я. – Ото якби менi така скриня!» Мати справила дочцi червонi чоботи, купила шiсть разкiв доброго рiзаного намиста з срiбним дукачем. Цiлу пилипiвку ми пряли на скатертi та на рушники. Настала весна. Ми пiшли на леваду бiлить скатертi та рушники. Вмочаю я рушники, розстелюю на зеленiй травi, а в мене з очей капають сльози. «Коли ж я собi, – думаю, – напряду на рушники, та ще й квiтками повишиваю». Чужа мати, чуже щастя тiльки жалю менi завдавало.

Нимидора заговорила про рушники, про весiлля, схаменулась i почервонiла, як польова макiвка. «Ой господи! Що це я верзу парубковi про своє весiлля!» – подумала вона; але глянула вона на Миколу, i його чорнi брови знов виманили у неї усю щиру правду.

– Сиджу я пiд вербою, стережу рушники та крадькома од хазяйки вишиваю хмелем собi сорочку; а на вербi сiла зозуля й почала кувать. «Не куй, сива зозуле, не кажи менi багато лiт жити! – промовила я. – Нащо менi молодi лiта та вiк довгий, коли я проживу його в наймах». Зозуля пурхнула з верби, а з-за верби гукнула хазяйка й почала мене лаять, що я не гляджу хазяйського дiла, а роблю свою роботу.

В Нимидори закапали сльози на снiп жита, на перевесло, i тi сльози наче вогнем впали на Миколину душу. «Серце, козаче! – подумала Нимидора. – Твоє ласкаве слово, твої карi очi чогось нiби стають менi за матiр, за брата, за все, за все, що було менi на свiтi найлюбiше, наймилiше». Нимидорi здалося, що їй стало легше на гарячому сонцi чуже жито жати на однiй постатi поруч з Миколою: неначе з неба повiяло тихим холодком зеленого гаю.

– Чи добре ж тобi, Нимидоро, тепер у Кавунiв? – спитав Микола.

– Де вже воно буде добре в наймах! Кавун чоловiк добрий, та зате Кавуниха дуже лиха; гризе мене, як iржа залiзо. Як тiльки Кавун ласкаво заговорить до мене, то Кавуниха зараз загне менi в батька-матiр. I я боюсь його ласкавого слова, як огню.

Микола заранi нажав копу жита й почав жати для Нимидори. Вiн врiзався в жито далеко од женцiв i все кидав жменi жита на Нимидоринi купки. Вiн забув на той час, що те жито було чуже.

Женцi вернулися з поля, вернувся й Микола. Джериха наварила на вечерю кулешу. Сiм’я сiла вечерять мовчки; важка праця одняла од усiх розмову; мати й батько не згадували про Варку, а Микола все думав про Кавунову наймичку Нимидору.

– Коли б ви, мамо, знали, як чудно звуть Кавунову наймичку, – обiзвавсь Микола.

– А як же її звуть? – знехотя спитала мати.

– Нимидора, – сказав Микола. – Сьогоднi вона з нами жала жито на лану.

– I справдi чудно; я б не хотiла, щоб мою невiстку так чудно звали, – сказала мати так собi, навмання. Син зморщив губи, насупив брови й скрививсь.

– Чи вийдеш в суботу на вулицю? – спитав другого дня Микола в Нимидори на лану.

– Рада б вийти, та Кавуниха не пустить, – сказала Нимидора.

– Та ти не питай її; хоч вистав вiкно, а на вулицю виходь.

– Може, й вийду… побачу… – сказала Нимидора.

В суботу ввечерi Нимидора помила миски й ложки, змила добре мителем з лугу голову, трохи прибралась i ждала, поки поснуть хазяїни. Вона лежала на лавi коло вiкна й зумисне трохи одхилила кватирку. Надворi вже зовсiм потемнiло. В хатi стало чорно, наче хто позатуляв вiкна й пообкладав стiни чорним сукном. В вiкно блиснули зiрки. Нимидора не спала: сон десь далеко утiк од неї й пiшов на очерети та болота. В неї щоки палали вогнем, а серце кидалось швидко, а душа холола од страху. В одсунуту кватирку було чуть дiвочi спiви на вулицi. Коли це за двором хтось свиснув раз, потiм другий i третiй, Нимидора тихесенько встала.

В неї руки трусились; вона ледве налапала коло сiнешнiх дверей засов, одсунула його й одхилила дверi. Дверi тихо рипнули.

– Хто там? – закричала спросоння Кавуниха та й знов захропла на всю хату.

Нимидора як стояла, так i скам’янiла. Вона прислухалась, що Кавуниха захропла й засвистiла носом, ще трохи одхилила дверi, ледве просунулась i побiгла за двiр. Там її ждав Микола. Вона з розгону наткнулась на його й стиха крикнула.

– Спить Кавуниха? – спитав Микола.

– Спить, аж носом свистить, – сказала Нимидора. I вони обоє пiшли на вулицю, де виспiвували дiвчата. Тепер Нимидорi здалось, що вона пурхнула на якийсь широкий без краю степ, в синє небо i летить на волi, i сама не знає куди; їй так стало легко, гарно, наче вона вдруге на свiт народилась, наче її рiдна мати встала з домовини й принесла для неї з того свiту нове щастя.

Довго спiвали дiвчата й хлопцi. Нимидора попрощалась з Миколою, повернула до Кавунiв, i знов наче перед нею стало пекло, куди їй треба було вертаться.

Прийшла вона до хати, хотiла одчинить дверi, – дверi не одчинялись: Кавуниха прокинулась, вийшла надвiр,