Читати книгу - "Перлини української класики"

– Та чому ж не хочеш? Вона ж, хвалить Бога, дiвка здорова, робоча: буде нам помiч давати.

– Одчепiться, мамо, з тією Варкою. Варка та й Варка, неначе бiльше дiвчат нема на селi.

– Оце, який ти! Неначе мати тобi бажає лиха. – Миколу взяла досада, що мати хвалить Варку, а не ту дiвчину, що недавно брала воду в березi.

– А кого ж ти думаєш сватать? Може, яку убогу? Про мене, бери й убогу; але тим не здобрiєш, бо й ми убогi.

Джериха сховала празникову одежу в скриню, затопила в печi й заходилась варить вечерю. Микола зняв з полицi скрипку i почав натягать струни. Ще малим хлопцем вiн зробив маленьку скрипочку й сам вивчився грати козачка. Тепер вiн уже став музикою, купив собi недорогу скрипку, пiдслухав усяких пiсень у других музик i часто грав до танцiв дiвчатам та хлопцям.

Микола направив струни, повiв смичком – i жалiбна пiсня розляглася по хатi. Вiн почав веселого козачка, а сам смичок знов повернув на жалiбну думу. Мати слухала, слухала та й сама зажурилась.

– Не грай, сину, такої жалiбної! В мене аж сльози навертаються на очi, – сказала Джериха.

В хату ввiйшов старий Джеря, високий, тонкий, з сивуватими довгими вусами, з нужденним блiдим лицем та смутними очима. Тяжка праця дуже заранi зiгнула його стан. Глибокi зморшки на щоках, на лобi, поморщена темна потилиця од гарячого сонця, грубi руки – все це нiби казало, що йому важко жилося на свiтi. На його пальцях, навiть на долонях, шкура так поморщилась та порепалась, нiби потрiскалась на жару. На лiвiй руцi всi пальцi трусились безперестану навiть тодi, як вiн спав. Скiльки вiн вижав, перемолотив та перевiяв тими руками хлiба на панщинi за свiй довгий вiк!

Сонце тихо сiдало за селом. Сiм’я сiла вечеряти коло порога надворi. Батько й мати все говорили синовi, що восени треба їм шукать невiстки, що вони стали старi, а панщина важка, податi великi.

Пiсля вечерi Микола взяв свиту й лiг спати на току, на соломi, але його не брав сон. Вiн лежав лицем просто неба й дививсь на темне небо, засiяне зорями, нiби чорне поле пшеницею. Вечiр був темний, теплий та тихий. Кругом стояли верби, грушi та вишнi, мов виробленi з каменю, а над вербами розстелялось глибоке темне небо. Густо-прегусто висипали зорi на небi. Микола не мiг одiрвать очей од неба, водив очима за зiрками, придивлявся до густої Квочки, до Воза, до Волосожара, i йому здавалось, що небо – то якась здорова дивна книга, а зiрки – то якiсь дивнi слова, та тiльки вiн не має хисту їх прочитать. Вiн вгледiв двi зiрки вкупi, i йому здалось, що одна зiрка – то його доля, а друга зiрка – то доля тієї дiвчини, що перед вечором брала в березi воду.

За рiчкою заспiвали на вулицi дiвчата. Микола схопився, накинув свиту на один рукав, побiг до рiчки, перейшов через хисткий мiсток з двох обтесаних деревин, покладених на перехрестях з дрючкiв, з поренчатами по один бiк, i пiшов на вигiн, де пiд вербами збиралася вулиця.

Дiвчата й хлопцi тiльки що збирались, неначе птицi злiтались. Микола вгледiв пiд вербами нiби бiлi плями: то бiлiли на дiвчатах сорочки. Вiн попрямував до дiвчат. Незнайомої дiвчини не було мiж ними. Вiн тiльки почув, що дiвчата реготались, пригадували якесь чудне дiвчаче ймення i не пригадали.

– На нашому кутку в Кавунiв найнялася з присiлка якась дiвчина, та так чудно її звуть на ймення, що, їй-богу, нiяк не второпаю! Пригадую, пригадую, та нiяк не пригадаю! – говорила одна дiвчина до другої.

– Може, вийде на вулицю, то й сама пригадає, – обiзвавсь один парубок.

Микола догадавсь, що мова мовилась, мабуть, про нову дiвчину на селi, i почав ждать. Довго спiвали дiвчата, довго гуляли хлопцi, невважаючи на те, що другого дня треба було рано вставать, ще й на панщину йти, а дiвчина з чудним йменням все не виходила. Дiвчата зачiпали Миколу, жартуючи, а вiн усе стояв похнюпившись. Вже й вулиця розлетiлась, як i злетiлась, а дiвчина не виходила. Тихою ходою смутний Микола подибав додому; вiн вернувся на тiк i заснув мiцним, здоровим, молодим сном, забувши й дiвчат, i всi зорi на небi.

Другого дня зiйшло сонце, а Микола з батьком та матiр’ю вже й пообiдали. Батько з грабками пiшов косить панський овес, а мати пiшла на панський лан пшеницю жати. Микола, вкинувши в торбину шматок хлiба на полудень, пiшов на панський лан понад рiчкою. Поперед його йшла купа дiвчат з серпами. Дiвчата вгледiли на левадi кущ калини. На калинi вже червонiли кетяги ягiд. Дiвчата кинулись до куща, одломили по маленькiй гiлцi червоної калини з зеленим листям i позаквiтчували собi голови. Вони страхались, щоб часом хто не вгледiв, як вони ламали чужу калину. З-за верби вийшов Микола, i всi дiвчата, наче сполоханi птицi, знялися й побiгли, аж калину погубили по травi.

Микола догнав дiвчат на перелазi й зараз впiзнав ту дiвчину, що брала воду в березi: впiзнав її гнучкий, тонкий стан, чорнi брови, широкий лоб, кругле лице i двi товстi коси кругом голови, за котрими горiли на сонцi червонi ягоди калини мiж зеленим листом.

Вiн тепер придививсь, що в неї були темнi, як терен, очi i довгi-довгi чорнi вiї. Вона глянула на його й опустила вiї на щоки; вiї зачорнiли на молодих щоках, як шовк. На дiвчинi була дуже бiдна одежа: рукави на сорочцi були ледве поцяцькованi полiвкою та маленькими блiдими зiрочками.

Ту дiвчину звали Нимидорою. Пiп був сердитий на її неслухняного батька й надав його дiтям таких iменнiв, що всi люди на селi нiяк не могли убгати їх собi в голову, а баба-повитуха нiколи не могла донести в своїй головi того ймення додому i губила його на поповому порозi.

Тiй дiвчинi пiп дав iмення Минодора, а люди на селi звали її Нимидорою.

Як тiльки Микола пристав до дiвчат, всi дiвчата заразом так i заспiвали пiснi, мов пташки весною. Разом з дiвчатами заспiвала й Нимидора. Микола впiзнав її тонкий голос i чогось пригадав свiй сон пiд грушею. На його серце полилася така радiсть, таке щастя, що вiн не бачив стежки пiд своїми ногами. Йому здалося, що разом з Нимидорою заспiвала калина, заспiвало синє небо.

Дiвчата наздогнали ще одну юрбу женцiв, повернули з левади на шлях, зайняли постать на панському лану. Микола став жать на своїй постатi поруч з Нимидорою.

Сонце високо пiдбилось вгору; надворi стало душно. Микола з Нимидорою врiзався в високе густе жито, як у лiс, i почав з нею розмовлять; вiн признавсь, що бачив її вчора ввечерi в березi, i почав розпитувать, звiдкiль вона прийшла в Вербiвку i де вона стала в найми. Ласкавий голос молодого хлопця промовляв до неї, нiби голос рiдної матерi. Вона й сама незчулась, як одразу розказала йому про все своє життя.

– Я родом з присiлка Скряпчинцiв, – промовила Нимидора. – Моя мати вмерла й покинула мене маленькою. Я й не пам’ятаю своєї матерi: але як почну думати та нагадувать, то менi здається, що моя мати була висока та чорнява, гарна з лиця, краща од усiх молодиць, скiльки я бачила їх на свiтi, в доброму намистi, в червонiй з торочками хустцi на головi та жовтих сап’янцях. I тепер, де вгляджу високу чорняву молодицю в червонiй хустцi та жовтих чоботях, то менi здається, нiби я побачила рiдну матiр. Як була я малою, то менi було не раз сниться, що моя мати чеше менi коси, вплiтає червонi кiсники, вбирає мене в квiтки та в стрiчки, голубить та жалує мене. Мiй батько жив недовго й покинув мене сиротою. Мене взяв до себе дядько.

Я жила в дядька, доки пiдросла. Дядина моя була для мене дуже люта. Вона своїх дiтей жалувала, давала їм гостинцi, а мене все обминала. Оце було її дiти пустують, вона на їх сердиться, а на менi згонить злiсть. Вона мене й лаяла гiрше,