Читати книгу - "Гордість і упередження і зомбі"

— Ну ж, матінко, — спитала вона, коли родина повернулася до вітальні, — що ви думаєте про мого чоловіка? Правда ж, він красунчик? Я певна, сестри нетямляться від заздрощів. Сподіваюся, їм випаде хоча б половина мого щастя. Хай рушають до Брайтона — там чоловіків стане на всіх. Як же шкода, що ми не поїхали цілою родиною!

— І то правда, любонько, — як на мене, то треба було всім їхати. Шкода тільки, що ви від’їжджаєте так далеко. Невже ж не можна якось цьому зарадити?

— О ні, тут уже нічого не зміниш, але це буде знаменита пригода. Ви, таточко й сестриці мусите навідувати мене в семінарії. Ми пробудемо в Кіл-кенні три роки, і я їм усім чоловіків познаходжу.

— Яка б я була щаслива! — вигукнула її мати.

— Там буде так багато молодих священиків! І всі вони потребуватимуть чуйної і люблячої дружини! Даю слово, до зими ми їх усіх заміж повидаємо!

— Дякую за таку честь, — відповіла Елізабет, — але я не збираюся все своє життя судно виносити.

Гості збиралися затриматися в них лише на десять днів. Містера Вікгема прийняли в Кілкенні, а в його стані шлях на північ був довгий.

Ніхто, крім місіс Беннет, не шкодував, що їхні гостини урвуться так швидко, зате вона намагалася використати цей час на повну — їздила по сусідах із донькою і влаштовувала вечірки в Лонґборні, щоб сусіди змогли привітати й містера Вікгема, який весь цей час пролежав біля каміна.

Лідія була в нього по вуха закохана: знай торочила «любий Вікгем те, любий Вікгем се». Він у всьому був найвправніший на світі, і вона не сумнівалася, що цього сезону він скосить більше зомбі, ніж будь-хто в країні, хоча він і пальцем не міг поворухнути. Одного ранку, незабаром по приїзді, вона, сидячи в кімнаті з двома старшими сестрами, звернулася до Елізабет:

— Ліззі, я тобі ще не розповіла, як ми побралися. Хіба ж тобі не цікаво?

— Та не дуже. Що менше ми про це говоритимемо, то краще.

— Тю, яка ти дивна! Але ж я мушу все тобі розповісти. Ми побралися, щоб ти знала, у церкві святого Климента, бо там сходи не круті, тож легко було занести мого коханого. Ми вирішили, що повинні туди прибути на одинадцяту. Дядечко, тітонька і я мали приїхати разом — а інші чекали на нас у церкві. Ось і настав ранок понеділка, стільки метушнечі було! Я так, знаєш, боялася, що станеться щось і все доведеться відкласти — кажуть, на східному мурі точаться бої, і ходять чутки, що з тих районів доведеться відступити. Доки я вдягалася, тітонька не переставала просторікувати, мов проповідь читала. Утім, добре, як я чула хоч одне слово з десяти, бо, як розумієш, не могла думати ні про що, крім любого Вікгема. Я думала, чи він піде під вінець у своєму синьому сюртуку — чи, може, він і його тим часом обкаляв.

Ну, то ми поснідали перед десятою, як завжди. Час тягнувся, ніби вічність. До речі, щоб ти знала, дядечко й тітонька мені слова доброго не сказали за весь той час, що я була в них. І не дозволили мені й раз поткнутися надвір, хоча я стирчала в них два тижні! І ні вечірок не було, ні гостей — нічогісінько. Звісно, після набігів у Лондоні тихо, але ж театри відчинені! Щойно екіпаж підкотився до дверей, дядечка знову викликали на той остогидлий пороховий завод. Я аж сполотніла від жаху, адже дядько мусив мене віддавати! А якби ми запізнилися, то того дня вже не змогли б побратися. Проте, на щастя, він повернувся вже за якісь десять хвилин — і ми рушили. Але я потім зметикувала, що навіть якби дядечко затримався, то, може, весілля не довелося б відкладати — най би мене віддав містер Дарсі.

— Містер Дарсі був там? — вихопилося у приголомшеної Елізабет.

— О, звісно! Він був дружбою Вікгема! Ой лишенько, геть з голови вилетіло — я ж обіцяла про це не казати ні слова! Сто разів обіцяла! Що ж то Вікгем подумає? Я мала тримати язик за зубами!

— Якщо ти маєш тримати це в таємниці, — втрутилася Джейн, — то не кажи більше ні слова. Обіцяю, я не допитуватимуся.

— Звісно, — погодилася Елізабет, попри пекучу цікавість, — ми більше ні про що не питатимемо.

— Спасибі, а то, якби ви стали мене розпитувати, я б вам усе й виклала, і Вікгем би мене покарав, обкалявшись невчасно.

Після такого заохочення Елізабет мусила вибігти з кімнати, щоб утриматися від запитань.

Проте як їй було жити далі, не знаючи всіх подробиць? Треба було бодай спробувати дізнатися більше. Містер Дарсі був на весіллі Лідії. Чому? Перед нею одразу промайнули цілковито неймовірні припущення, проте жодне її не задовольнило. Найменш вірилося в найприємніші для неї здогади, в яких Дарсі керувався виключно шляхетними мотивами. Тож вона не втерпіла й написала листа тітоньці з проханням пояснити те, про що Лідія лише прохопилася.

«Ви розумієте, як мені цікаво, — додала вона, — чому особа, ніяк із нами не пов’язана — власне кажучи, чужа людина, — була серед вас такої миті. Прошу, напишіть мені за першої ж нагоди — якщо немає добрих причин тримати це у таємниці, як вважає Лідія. Тоді я муситиму змиритися з незнанням».

«Люба тітонько, якщо ви мені не розкажете, то я змушена буду все вивідувати підступом», — додала вона подумки на завершення листа.

Розділ 52

ЕЛІЗАБЕТ ПОЩАСТИЛО, Й ВОНА отримала відповідь першою ж поштою. Щойно одержавши листа, вона бігцем рушила до додзьо, де її майже напевне ніхто б не потурбував, сіла й наготувалася тішитися. Довжина листа запевнила її, що самими відмовками тітонька не обмежилася.

Шостий східний сектор, 6-те вересня

ЛЮБА НЕБОГО,

Я щойно отримала твого листа й збираюся витратити цілий ранок на відповідь, адже кількома словами тут не відбудешся.

Того дня, коли я повернулася з Лонґборна, до твого дядечка завітав несподіваний гість. Містер Дарсі пробув у нього кілька годин. Коли я приїхала, їхня зустріч уже добігла кінця, тож я не мала часу так розбурхати свою цікавість, як ти. Він повідомив містерові Ґардінеру, що довідався, де переховуються містер Вікгем і твоя сестра. Як я зрозуміла, він виїхав з Дербіши-ру наступного дня після нас