Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том третій"

Ми оглядали покрівлю, зроблену з котикових шкур.

— Хатина непоказна, та для життя придатна, а це головне, — казав я далі, напрошуючись на похвалу.

Мод заплескала в долоні й оповістила, що дуже задоволена.

— Тільки тут темно, — за хвилину мовила вона, і плечі їй несамохіть здригнулися.

— Ви ж могли нагадати про вікна, коли я виводив стіни, — відказав я. — Хатина будувалася для вас, тож ви мали б подумати, що вам потрібне світло.

— Але ж я ніколи не бачу очевидних речей, — засміялася вона. — До того ж дірку в стіні можна пробити коли завгодно.

— Ваша правда. Про це я не подумав, — відповів я, поважно киваючи головою. — Але чи подбали ви про те, щоб замовити шибки? Зателефонуйте до фірми — Ред-44-51, якщо не помиляюсь, — і скажіть їм, який розмір і яке скло вам потрібне.

— Тобто… — почала вона.

— Тобто вікна не буде.

Темно й непривітно було в тій халупі, яка в цивілізовавій країні прийшлася хіба б на свининець. Але для нас, що стільки натерпілись у відкритій шлюпці, то був затишненький куточок. Після новосілля, відсвяткованого при світлі бавовняного ґнота, натопленого в котиковому лої, ми взялися заготовляти м'ясо на зиму та будувати другу хатину. Полювання вже стало для нас зовсім простою справою. Ми виїздили вранці й верталися опівдні з шлюпкою, повною забитих котиків. Поки я будував хатину, Мод витоплювала лій з котикового сала й підтримувала невеличкий вогонь, обдимлюючи м'ясо. Я колись чув, як в'ялять яловичину в центральних штатах, і ми, порізавши м'ясо наших котиків на тоненькі смужки, вішали їх над димом, де вони чудово провуджувались.

Другу хатину було легше ставити, бо я прибудовував її до першої, і для неї вистачало трьох стін. І все ж то була важка робота. Ми з Мод працювали від світу й до смерку, скільки ставало сили, і як заходила ніч, падали в свої постелі й засинали мертвим тваринним сном. І все ж Мод запевняла, що за все своє життя вона ніколи не почувалася краще, ніколи не була здоровша, як тепер. Зі мною так воно й було, але за неї я весь час боявся: коли б вона, тендітна, як лілея, не зломилась. Дуже часто, знеможена вкрай, вона своїм звичаєм лягала навзнаки на пісок і так відпочивала, набираючись сили. А тоді вставала і знову бралася до тої самої важкої роботи. Я дивувався, звідки в неї береться така сила.

— Нам ще набридне відпочивати взимку, — так відповідала вона на мої протести. — Ми ще будемо плакатися за роботою.

Того вечора, коли я скінчив покрівлю, ми відсвяткували входини і в мою хатину. Вже третій день лютував шторм; вітер помалу повертав від південного сходу до північного заходу і віяв уже просто на нас. У зовнішній бухті, накочуючись на берег, гриміли буруни, і навіть у нашій замкненій внутрішній бухточці гуляла досить велика хвиля. Високий хребет острова не захищав нас від вітру, і він свистів і ревів надворі так, що я аж за стіни боявся. Шкуратяний дах, натягнений туго, мов барабан, як мені видавалося, — вгинався за кожним подувом вітру; а в стінах, зашпакльованих мохом куди не так добре, як гадала Мод, повідкривалися незліченні шпарки. А проте котиковий лій горів яскраво, і нам було тепло й вигідно.

То був справді приємний вечір, і ми водно вирішили, що такого вечора на Острові Зусиль ми ще не мали. На серці в нас було спокійно. Ми не тільки змирилися з думкою про сувору зиму, але й приготувалися до неї. Тепер котики могли будь-коли відпливати в свою таємничу мандрівку на південь, бо ми вже всім забезпечились. Не лякали нас і бурі. Ми не тільки були певні, що в нас буде сухо, тепло й затишно від вітру, ми мали ще й найм'якіші постелі, які лишень можна з моху зробити. Придумала те Мод і сама дбайливо зібрала весь мох на них. Я мав спати першу ніч на такій постелі й знав, що сон мій буде ще солодший від того, що вона цю постіль зробила власними руками.

Підвівшись іти до себе, вона обернулась до мене і якось чудно сказала:

— Щось має трапитись. Воно вже почалося. Я відчуваю. Щось насувається на нас. Саме тепер. Я не знаю, що саме, але щось має трапитись.

— Добре чи погане? — спитав я. Вона похитала головою:

— Я не знаю, але воно десь там. І показала в бік вітру й моря.

— То навітряний берег, — засміявся я, — і гадаю, що краще бути тут, ніж підпливати сюди в таку ніч, як оце. — Ви не боїтеся? — запитав я, проводжаючи її до дверей.

Вона сміливо подивилася мені в вічі.

— А як ви себе почуваєте? Цілком добре?

— Ніколи ще не почувала себе краще, — відповіла вона. Ми ще трохи погомоніли, і вона пішла.

— На добраніч, Мод, — сказав я.

— На добраніч, Гамфрі, — відказала вона.

Якось цілком природно, без будь-якого намислу, ми почали називати одне одного на ймення. Ту мить я міг обняти її й пригорнути до себе. Я, звичайно, й зробив би так там, у нашому великому світі. Але тут я не міг цього зробити… Я залишився сам у своїй хатинці, і мені було тепло-тепло від думки, що тепер нас єднає ще одна, нова ланка, якої не було раніше.

РОЗДІЛ XXXII

Я прокинувся, пригнічений якимсь таємничим почуттям. Здавалося, наче зникло щось із довкола мене. Але те почуття й пригніченість швидко минули, коли я зрозумів, чого ж бракує: просто затих вітер. Я заснув у стані нервового напруження черев оте невпинне завивання вітру, і прокинувся ще напружений, готовий знов почути Завивання — а його вже не стало.

За кілька місяців то була перша ніч, що я проспав під дахом, і мені хотілося ще порозкошувати під укривалами, не вологими від туману й бризок. Я лежав і думав спершу про це чудне враження від несподіваної тиші, а потім про ту приємність, що я відчував, спочиваючи на постелі, зробленій руками Мод. Одягшись, я відхилив запону в дверях і почув, як хвилі ще плещуть об берег, гамірливо нагадуючи про недавній шторм. День був ясний, сяяло сонце. Я добре виспавсь і вийшов надвір, сповнений раптової снаги та бажання надолужити втрачений час, як і годиться мешканцеві Острова Зусиль.

Однак, ступивши крок, я враз застиг на місці. Не скажу, що я не повірив своїм очам; але те, що я побачив,