Читати книгу - "Поза часом"

конторою та бронзовою табличкою на дверях усієї правди, якщо припустити, що вона її знала. В ті часи я багато в чому керувався абстрактними поняттями і тепер, наприкінці путі, запитую себе, як я міг жити на цій поверхні, під якою сновигали й учіплювалися одні в одних створіння, що належали нічному Буенос-Айресу, великі рибини, що жили в цій каламутній ріці, якої ні я, ні багато інших людей не знали. Безглуздо сьогодні намагатися переповісти щось таке, чого я не спромігся осягнути тоді, коли це відбувалося; наче в пародії Пруста, я сподіваюся проникнути в спомин про подію, не зумівши проникнути в саму подію, щоб урешті-решт по-справжньому її прожити. Певно, я роблю це через Анабель, зрештою я хочу написати оповідання, здатне явити її мені знову, явити її їй самій такою, якою, гадаю, вона тоді себе не бачила, бо Анабель також плавала в затхлому та брудному повітрі того Буенос-Айреса, яке утримувало й водночас відкидало її, ніби якийсь непотріб, ніби портових люмпенів, мешканців злиденних кімнаток, що виходили в коридор, куди виходила безліч інших кімнаток безлічі інших люмпенів, звідки долинали безліч танго водночас у перемішку з лайкою, стогоном, а іноді зі сміхом, авжеж, зі сміхом, коли Анабель і Маруча розповідали одна одній анекдоти чи непристойності, посмоктуючи мате або пиво, яке ніколи не було достатньо холодним. Якби ж то вирвати Анабель з того туманного й замащеного образу, що залишився від неї, такого ж туманного та замащеного, як іноді листи Вільяма, що скидалися на брудні носовички, коли вона тицяла їх мені в руку.

11 лютого

Того ранку я дізнався, що вантажне судно Вільяма простояло тиждень в Буенос-Айресі, і ось надійшов перший лист од Вільяма з Тампіко разом із класичним пакетом обіцяних подарунків: нейлонові трусики, ряхтливий браслет і флакон парфумів. Листи й подарунки, які надсилали дівчатам їхні приятелі, не надто різнилися між собою, дівчата зазвичай просили нейлонову білизну, яку в ті часи було важко роздобути в Буенос-Айресі, і моряки надсилали подарунки, супроводжуючи їх майже завжди романтичними посланнями, де виринали такі подробиці, що мені важко було перекладати їх дівчатам уголос, а ті, звісно, диктували мені відповідь або приносили чернетку, де без кінця жалілися на нудьгу, згадували нічні танці й просили прислати нейлонові панчохи та червоні блузки. З Анабель було те саме: щойно я переклав листа від Вільяма, вона почала диктувати відповідь, але я знав цих клієнток, тож попросив, аби Анабель лише означила теми, а листа я напишу згодом. Анабель ошелешено втупилася в мене.

— А почуття, — мовила вона. — Там повинно бути багато почуттів.

— Звісно, не турбуйтеся, скажіть лише, що я повинен повідомити.

Це був звичайний набір: листа одержала, почувається добре, але стомилася, коли Вільям повернеться, і нехай надсилає їй хоча б одну листівку з кожного порту, і нехай скаже якомусь там Перрі, аби той не забув прислати їхнє фото, яке він зробив на березі. А ще додайте, що з Доллі все по-старому.

— Проясніть мені трохи щодо цього… — почав був я.

— Напишіть лише, що з Доллі все по-старому. А в кінці напишіть, ну, ви самі знаєте, щоб було зворушливо, ви розумієте.

— Авжеж, не турбуйтеся.

Вона сказала, що прийде узавтра, а коли прийшла, підписала листа, глянувши на нього мигцем; Анабель вочевидь розуміла багато слів, на деяких абзацах вона зупинялася, а тоді поставила свій підпис і показала мені якогось папірця, на якому Вільям позначив дати й порти. Ми вирішили, що варто надіслати йому листа до Окленда [90], на той час крига між нами скресла й Анабель дозволила мені вперше пригостити її сигаретою: зіперлася на край письмового столу та, щось мугикаючи, гляділа, як я надписую конверт. За тиждень принесла мені чернетку, щоб я терміново написав Вільяму, вона здавалася стривоженою й попросила написати листа негайно, але я мав купу італійських свідоцтв про народження, тож пообіцяв скласти його надвечір, розписатися замість неї та надіслати, коли піду з роботи. Вона глянула на мене, вагаючись, але зрештою погодилася й пішла. Назавтра з’явилася о пів на дванадцяту ранку, щоб упевнитися, що листа я надіслав. Отоді я й поцілував її вперше, і ми домовилися, що після роботи я зайду до неї додому.

12 лютого

Не те, щоб мені тоді особливо подобалися дівчата з нижнього міста, на ту пору я незле почувався, маючи постійні стосунки з особою, яку я називатиму Сусанною й означу як кінезіолога [91], щоправда іноді її товариство видавалося мені замалим і занадто затишним і тоді мені хотілося негайно зануритися в часи моєї юності, самотніх блукань кварталами Півдня, чаркувань і химерних уподобань, коротких інтерлюдій, радше естетичних, ніж еротичних, дещо подібних на те, як написаний цей абзац, який я зараз перечитую, хоча його варто було б викреслити, а проте я збережу його, бо саме так відбувалося все те, що я називаю занурюванням, падінням, об’єктивно непотрібним з огляду на Сусанну, з огляду на Т.С. Еліота, з огляду на Вільгельма Бакгауса [92], однак, однак.

13 лютого

Вчора я розсердився сам на себе, тепер про це смішно згадувати. Хай там як, але я від самого початку знав, що Анабель не дасть мені написати оповідання, бо, по-перше, це буде зовсім не оповідання, і на додачу Анабель зробить усе можливе (як вона несамохіть зробила тоді, сердешна), щоб залишити мене самого перед дзеркалом. Мені досить перечитати ці нотатки, щоб збагнути: вона лише каталізатор, що намагається затягти мене на самісіньке дно кожної сторінки, яку саме через це мені й не хочеться писати, випнути в самісінькому центрі дзеркала, де я волів би бачити її, а натомість там з’являється офіційний перекладач з відповідним дипломом, зі своєю Сусанною,