Читати книгу - "Поза часом"

пасію, чи то навпаки, до того ж моїм перекладам, мабуть, бракувало сластолюбства або чуттєвої привабливості, та й моряки своєю чергою не володіли, як то кажуть, літературним даром, отож усе закінчувалося досить швидко. Я так плутано все пояснюю, мені теж набридає писати, пускати слова, мов собак, аби вони натрапили на слід Анабель, якусь мить сподіваючись, що вони принесуть мені її такою, якою вона була, якими були ми many and many years ago.

8 лютого

Найгірше те, що я втомлююся перечитувати текст, щоб віднайти нитку, і до того ж ніяке це не оповідання, адже Анабель того ранку ввійшла до моєї контори на вулиці Сан-Мартін, майже на розі Корр’єнтес, а мені краще запам’яталися цератова сумочка й туфлі на корковій платформі, ніж її лице (насправді, враження від обличчя, коли ми бачимо його вперше, не має нічого спільного з тим, яке формують час і звичка). Я працював за старим письмовим столом, успадкованим за рік перед тим разом із усім старим мотлохом, що був у конторі і який я доти не наважився замінити, і саме дійшов до найменш зрозумілої частини патенту, обклавшись технічними словниками й просуваючись фраза за фразою з чітким усвідомленням того, що обманюю Мервела та О’Доннела, які платять мені за переклади. Прихід Анабель був таким же недоречним, як і несподівана поява сіамської кішки в комп’ютерному залі, і слід зазначити, вона це зрозуміла, бо кинула на мене співчутливий погляд, перш ніж сказала, що мою адресу їй дала приятелька на ім’я Маруча. Я запросив її сісти й хвалькувато продовжив перекладати речення, в якому каландр проміжного калібру вступав у загадковий зв’язок із протимагнітним броньованим запобіжним кожухом Х². Тоді вона закурила сигарету світлого тютюну, а я — темного, і хоча мені було досить самого тільки імені Маручи, щоб усе стало зрозуміло, я все одно дав їй говорити.

9 лютого

Опір бажанню побудувати діалог, в якому однаково переважала б вигадка. Найбільше мені запам’яталися штампи Анабель, її манера називати мене то «молодий чоловіче», то «сеньйоре», мовити «це здогад» або кинути «ох, що я вам розповім». Курила вона теж, вдаючись до штампу: випускала дим одним духом, без затяжки. Вона принесла листа від такого собі Вільяма; лист було відправлено з Тампіко за місяць перед тим, і я переклав його вголос, перш ніж викласти на папері, як вона мене одразу попросила. Раптом я щось забуду, проговорила Анабель, дістаючи п’ять песо, щоб розрахуватися зі мною. Я сказав, що не варто, мовляв, мій колишній компаньйон встановив цей безглуздий тариф у ті часи, коли працював один і почав перекладати дівчатам з нижнього міста листи від моряків і їхні відповіді. Я запитав у нього: «Чому ви правите таку низьку ціну? Або нехай платять більше, або взагалі не беріть з них нічого. Адже це не ваша робота, ви її робите з доброї волі». Він пояснив, що вже надто старий, щоб опиратися спокусі переспати іноді з котроюсь із них, от і згодився перекладати ці листи, щоб мати дівчат напохваті, але якби вони не платили цю символічну суму, то всі перетворилися б на мадам де Севіньє [84], а про таке й мови не могло бути. Згодом мій компаньйон виїхав із країни, я успадкував цей бізнес і за інерцією гнув ту саму лінію. Все йшло якнайкраще, Маруча та інші (їх тоді було чотири) поклялися, що нікому не дадуть моєї адреси, і в середньому припадало по два листи на місяць: один треба було прочитати по-іспанськи, а інший написати англійською (зрідка французькою). Аж ось, мабуть, Маруча забула про клятву, і, погойдуючи недоладною лискучою цератовою сумочкою, ввійшла Анабель.

10 лютого

Часи були ще ті: перонізм [85] оглушав мене за допомогою звичайного гучномовця в центрі міста, іспанець-брамник прийшов до моєї контори з фотографією Евіти [86] і зовсім неласкаво попросив мене зробити ласку й почепити її на стіну (а щоб я не відмагався, він прихопив чотири кнопки). Вальтер Гізекінг [87] дав кілька чудових концертів у театрі «Колумб», а Хосе Марія Гатіка [88], наче лантух із картоплею, впав на рингу в Сполучених Штатах. На дозвіллі я перекладав «Життя та листування Джона Кітса» [89] авторства лорда Хьютона; а хвилини найбільшого дозвілля проводив у «Фрегаті», майже навпроти контори, разом із приятелями адвокатами, яким також був до душі добре збитий «демарія». А часом Сусанна…

Непросто рухатися далі, я занурююся в спомини, намагаючись водночас утекти від них, позбутися їх, відтворюючи (але заковика в тому, що для цього треба їх усі перебрати на себе). Спробувати вести розповідь про те, що загубилося в тумані, про речі, висмикнуті часом (і мов на глум, чітко бачити чорну сумочку Анабель і виразно чути її «дякую, молодий чоловіче», коли, дописавши листа до Вільяма, я дав їй десять песо решти). Лише зараз я розумію, що насправді відбувається, а тоді я не надто добре тямив, що й до чого, я маю на увазі приховані причини того дешевого танго, що розпочалося з Анабель, від Анабель. Як збагнути справжню суть мілонги, посеред якої була одна смерть і не більше, не менше — як пляшечка з отрутою, адже Анабель не стала б розповідати офіційному перекладачеві з власною