Читати книгу - "Поза часом"

чином відчуваю, що це і є Анабель, тобто Анабель є, хоча оповідання немає. І саме в цьому полягає задоволення, хоча це й не задоволення, а радше щось схоже на солону спрагу, на бажання знехтувати будь-яке письмо, а тим часом я пишу (крім усього іншого, ще й тому, що я не Біой і ніколи не зможу розповісти про Анабель так, як, гадаю, мусив би це зробити).

Вночі

Я перечитую цей уривок Дерріди й переконуюся, що він не має нічого спільного з моїм душевним станом і навіть із моїми намірами; аналогія є, але вона в іншому, схоже, вона в уявленні про прекрасне, що міститься в уривку й у моєму сприйнятті Анабель; в обох випадках відкидається будь-яка можливість знайти підхід, навести мости, і якщо тому, хто промовляє в уривку Дерріди, прекрасне ніколи не доступне як таке, я, промовляючи від власного імені (помилка, якої ніколи б не припустився Біой), з прикрістю усвідомлюю, що ніколи не міг і не зможу знайти підхід до Анабель як до Анабель, до Анабель як такої і що написати зараз оповідання про неї, оповідання, що якоюсь мірою було б її оповіданням, неможливо. Отож, завершуючи аналогію, я знову відчуваю те, з чого вона почалася, з перших слів уривку Дерріди, прочитаних увечері напередодні, що здалися мені загостреним продовженням того, що я відчував, сидячи перед «Олімпією» сам-на-сам із ненаписаним оповіданням і тугою за вправністю Біоя. Саме так, як на початку уривку:

«Майже нічого (мені) не залишається: ні самого предмету, ні його існування… ні жодного інтересу, хоч би який він був, бодай до чогось». Та сама відчайдушна сутичка з пусткою, з ніщо, яке виявляється в низці субніщо, в запереченнях дискурсу; адже сьогодні, через стільки років, у мене не залишилося ні Анабель, ні існування Анабель, ні мого існування, пов’язаного з її існуванням, ні просто об’єкта на ім’я Анабель, ні просто мене, тодішнього суб’єкта поруч із Анабель у кімнаті на вулиці Реконкісти, ні жодного інтересу до будь-чого, оскільки все це було вичерпано many and many years ago в країні, що сьогодні примарилася мені чи я примарився їй, у часи, які сьогодні подібні до попелу від сигарет «Житан», що накопичується день за днем, поки мадам Перрен не прийде прибирати моє помешкання.

6 лютого

Ця фотографія Анабель, засунута як закладка не абикуди, а до роману Онетті [82], знову з’явилася на світ Божий завдяки закону тяжіння під час переїзду на нову квартиру роки два тому: я взяв зі стелажу оберемок старих книг, з однієї виткнувся знімок, і я не відразу впізнав Анабель.

По-моєму, Анабель на фотографії дуже схожа на себе, тільки зачіска якась дивна; коли вона вперше зайшла до моєї контори, волосся в неї було підібране, зі згустку тодішніх відчуттів пам’ятаю, що я був повністю заглиблений у переклад якогось промислового патенту. З усіх видів роботи, яка мені випадала, а випадало мені все, що звалося перекладами, найгіршими були патенти, доводилося годинами тлумачити детальні пояснення удосконалення електричної швацької машинки або корабельних турбін, звісно я геть нічого не тямив у цих поясненнях і погано розумівся на технічних термінах, тому просувався вперед від слова до слова, дбаючи передусім про те, щоб не пропустити якийсь рядок, і водночас не маючи жодної гадки про те, що таке гідровібруючий гвинтоподібний вал, який у магнітному полі відповідає датчикам напруги 1, 1¹ та 1². Мабуть, Анабель постукала в двері, але я не розчув, а коли підвів погляд, вона стояла біля мого письмового столу, і мені передусім кинулися у вічі лискуча цератова сумочка й туфлі, абсолютно недоречні об одинадцятій годині ранку в Буенос-Айресі у будній день.

Надвечір

Я вже пишу оповідання чи це поки що заготовки — цілком імовірно — до нічого? Старий невиразний моток із безліччю кінців, я можу потягти будь-який, не знаючи, що з того вийде; сьогоднішній мав ознаки певної хронології, бо йшлося про першу появу Анабель. Чи смикати далі ці нитки: послідовність набридає мені, але так само дратують і дешеві флешбеки [83], які лише переобтяжують стільки оповідань і стільки фільмів. Коли вони виникають самі собою, нехай; зрештою, хто знає, що таке насправді час; тільки ніколи не вдаватися до них за планом. Про фотографію Анабель я мав би розповісти після інших речей, які надали б їй більшого сенсу, а проте іноді щось з’являється ось так, як зараз цей спомин про записку, яку я уздрів якось почеплену за допомогою шпильки на двері моєї контори (на той час ми вже були добре знайомі), і хоча послання могло зашкодити мені в професійному плані з огляду на моїх клієнтів, мені однаково було приємно прочитати: «Тебе немає, нещасний, увечері я прийду знову» (коми розставив я, хоч і не слід було цього робити, а все через освіченість). Наприкінці дня вона навіть не з’явилася, бо ввечері починалася її робота, про яку я не мав чіткого уявлення, але знав, що це те, що газети узагальнено називають проституцією. Це заняття було доволі мінливим у житті Анабель за тих часів, коли у мене нарешті склалося про нього певне враження, адже не минало тижня без того, щоб вона якось уранці не кинула: ми якийсь час не бачитимемося, бо у «Феніксі» потрібна офіціантка і платять непогано, або, пару разів зітхнувши та вилаявшись, не сповістила, мовляв, справи кепські, тож доведеться на кілька днів податися до «Чемпе», щоб наприкінці місяця було чим заплатити за квартиру.

Насправді в Анабель (як і в інших дівчат) ніщо, здавалося, не тривало довго, навіть листування з моряками; мені вистачило моєї скромної практики, аби підрахувати, що в середньому майже в усіх випадках ішлося про два-три, в кращому разі чотири листи, бо чи то морякові набридало або він забував свою