Читати книгу - "Поза часом"

довго розмовляли, здається, про Конрада. Востаннє, навпаки, я вечеряв у нього вдома, в Буенос-Айресі, того вечора ми найбільше говорили про вампірів. Звісно, під час жодної з цих трьох зустрічей ми не розмовляли про Анабель, але не через те я волів би бути Біоєм, а тому, що мені дуже хочеться написати про Анабель так, як зробив би це він, якби знав її й написав про неї оповідання. В такому разі Біой розповів би про Анабель так, як мені не під силу це зробити, явив би її зблизька та зсередини, зберігши водночас ту безсторонність і ту дистанцію, яку він свідомо залишає (я не можу навіть припустити, що він робить це несвідомо) між деякими своїми персонажами й оповідачем. Я так нізащо не зможу, і не тому, що знав Анабель, а вигадуючи персонажів, я не можу дистанціюватися від них, хоча іноді це видається мені так само необхідним, як художникові відійти від мольберта, щоб краще осягнути створюваний ним образ і зрозуміти, де накласти визначальні мазки. Я так не зможу, бо відчуваю, що Анабель одразу поглине мене всього, як тоді, коли я познайомився з нею в Буенос-Айресі наприкінці сорокових років, і хоча вона б не спромоглась уявити це оповідання — якщо вона жива, якщо ще топче ряст, така ж стара, як і я, — вона однаково зробила б усе можливе, щоб я не написав його так, як мені б того хотілося, тобто так, як зумів би написати його Біой, якби він був знайомий із Анабель.

3 лютого

Чи не тому ці ухильні нотатки, ці кружляння, немов колування собаки під деревом? Біой добре б розважився,

якби це прочитав, а на додачу — аби дозолити мені — навів би літературну цитату, зазначивши час, місце та ім’я, що, на його думку, виправдовує її вживання. Та ще й чудовою англійською:

It was many and many years ago In a kingdom by the sea, That a maiden there lived whom you may know By the name of Annabel Lee [79].

Гаразд — сказав би я — почнемо з того, що тоді це була республіка, а не просто держава й у кожному разі не королівство, і до того ж Анабель писала своє ім’я з одним «н», та й колись вона перестала бути юною дівою не з вини Едгара Алана По, а через одного комівояжера з Тренке Лаукена, котрий позбавив її цноти, коли їй було тринадцять. А про те, що прізвище її було Флорес, а не Лі і що сама про себе вона б сказала, що її обезславили, не знаючи, яке ще слово тут можна добрати, — годі й казати.

4 лютого

Цікаво, що вчора я не зміг писати далі (я маю на увазі історію з комівояжером), можливо, саме тому, що хотів це зробити, а тут Анабель і те, як вона сама мені це розповідала. Як говорити про Анабель, не наслідуючи її, тобто не спотворивши її? Розумію, що все марно, що варто мені почати і я буду змушений коритися її волі, а мені бракує вправності ніг і відчуття дистанції, як у Біоя, щоб триматися на віддалі та заробляти очки, не підставляючи лице. Ось чому я бездумно плекаю ідею написати щось таке, що не буде оповіданням у точному значенні цього слова (написати те, що не буде достеменно Анабель), а відтак дозволив собі розкіш наводити По й ходити околяса, як оце зараз, коли мені кортить перекласти вичитаний учора ввечері у «La verité enpeinture» [80] уривок із Жака Дерріди [81], який тут абсолютно ні до чого, а проте завдяки непояснимій аналогії дотичний так само, як і грані напівкоштовного каміння, які відкривають перед нами невпізнанні краєвиди, замки або знайомі міста чи гори. Уривок цей важкий для сприйняття, як зазвичай у Дерріди, і я перекладаю його тут, уживаючи знайому тобі лексику (втім, він пише так само, хоча, здається, здобув кращу освіту):

«Майже нічого (мені) не залишається: ні самого предмету, ні його існування, ні мого, ні просто об’єкта, ні просто суб’єкта, ні жодного інтересу, хоч би який він був, бодай до чогось. Однак я люблю: ні, це, мабуть, занадто, поза сумнівом, ідеться лише про інтерес до існування. Я не люблю, просто я тішуся тим, що це мене не цікавить, а відтак байдуже, люблю я чи ні. Задоволення, яке я отримую, я не отримую, я радше міг би його віддати, я віддаю те, що отримую, дістаю те, що віддав і не приймаю те, що отримую. А проте я приохочуюся до нього. Чи можу я сказати, що приохочуюся? Це загалом так суб’єктивно — і на мою особисту думку, і під кутом зору здорового глузду, — що може прийти лише ззовні. Це не надається сприйняттю. Зрештою, цієї втіхи, яку я собі дозволяю, вірніше, якій я віддаюся, заради якої віддаюся, я таки не отримую, якщо «отримувати» означає «відчувати»: феноменологічно, емпірично, в просторі та часі мого існування, що відчуває чи викликає інтерес. Задоволення, відчувати яке неможливо. Я не одержую його, не відчуваю, не отримую, не даю і не тішуся ним сам, оскільки мені (мені, наявному суб’єктові) прекрасне ніколи не доступне як таке. І поки я існую, я ніколи не відчуваю задоволення в чистому вигляді».

Дерріда мовить про людину, яка стикається з чимось, що видається їй прекрасним, і звідси все випливає; я стикаюся з пусткою, з ненаписаним оповіданням, порожниною оповідання, вирвою оповідання та якимось незбагненним