Читати книгу - "Таврований"

Начальник штабу відразу ж попередив усіх, щоб ознайомилися з наказом під розпис. Ковпак стояв поруч і шмагав батогом по халяві чобота. Був він ще в гніві. А це значило, що командиру краще не підвертатися під руку. Можна отримати на горіхи.

В цей час перед всім строєм тихенько рухалася невисокого росту, середніх років жінка. Худенька, з великими сумними очима і русою косою. Чи то вона знала командира, чи то здогадалася по суворому виразу, що він тут найголовніший, підійшла до Ковпака.

Пояснила, що вчора у неї забрали корову бійці із загону. А у неї восьмеро дітей. За рахунок корови тільки й жили.

— Ви точно знаєте, що наші люди? — Запитав Григорій Якович.

— Точно, — відповіла вона.

— У нас тут знаходиться весь особовий склад. Дивись, жіночко. Узнаєш, ми його на твоїх очах розстреляем, — сказав Ковпак. — Щоб не кортіло іншим.

— Відповідно до наказу двісті, — додав Базима.

Ковпак разом з жінкою пішов вздовж строю. Він продовжував нервово вдаряти батогом по халяві чобота.

Жінка пройшла вздовж строю, повернулась назад. Потупила очі.

— Тут його нема.

— Шо, жалко стало? Діти обійдуться без молока? — Запитав строго Дід.

Він обрушився на жінку, яка покривала мародерів.

— Товаришу командир, — звернувся до нього Колька Мудрий. — Скажіть, яка різниця між козою і коровою?

Сидір Артемович не зрозумів натяку.

— Яка, яка… Говори ясніш…

Бійці почали усміхатися. Колька Мудрий почав пояснювати:

— Козу можуть з’їсти 5-10 чоловік, а корову? Весь загін доведеться розстріляти, включаючи командира і комісара.

— Не городи чепуху, — обірвав бійця командир.

— Боєць Махлін. Ми будемо стріляти не тих, хто їв, а того, хто у цієї жінки корову забрав, — не втримався Семен Васильович.

— Признавайся зараз же, — знову переключився на жінку Ковпак. — Ми його одразу… На твоїх очах…

Жінка готова була заплакати.

Знову втрутився Руднєв.

— На цей раз давайте вчинимо так. Нехай винний приведе іншу корову.

— Жіночко! Якщо протягом двох днів ти мені не скажеш, що корову привели, будем розбиратися, — сказав Ковпак.

— Але не у сусіда відберуть. У поліцая, старости, — додав Базима. — З іншого села, щоб до цієї жінки не було претензій.

— Якщо корову не приведуть, доложиш, — закінчив розборки Ковпак.

Через кілька днів прийшла радісна господиня.

— Спасибі, командир. Все в нормі. Корова стоїть у хліві і доїться.

— Ніхто до тебе жодних претензій? — Запитав Ковпак.

— Ніхто не знає, звідки вона. Не з нашого села.

Розповіді про цю корову ще довго ходили по з’єднанню. Не називаючи імен, веселуни любили описувати, як повертали жінці корову. Довелося зробити розвідку, щоб вона була хороша. Вибрали поліцая в одному з сусідніх сіл. Поліцая розстріляли. Ноги корови обв’язали ганчірками, щоб неможливо було знайти по сліду. І перегнали господині.

Семен Васильович з перших же днів боротьби на окупованій території заявив, що партизани повинні звертатися за допомогою до населення тільки в крайньому випадку. Вони українські партизани, і повинні вести себе як сини свого народу. Навпаки, ділитися з ним своїми трофеями. Так вони і робили.

Як сказав Колька Мудрий, партизани перебували на утриманні у Адольфа Гітлера.

Але в загін приходили різні люди. І специфіка була така, що всі жили за трофеї. Одягалися, харчувалися, постачали себе зброєю і боєприпасами. Відбирали у німців награбоване. Хустки, кофти, чоловічий одяг, кільця, персні, сережки, дрібниці побуту.

Запасливі партизани все підбирали, а потім обмінювали у місцевих жителів на харчування, самогон, тютюн. Підпилих тягнуло на подвиги.

Семен Васильович посміявся над словами Кольки Мудрого, що партизани повинні жити на утриманні Адольфа Гітлера. Він всіляко противився тому, що бійці одягалися в перешиту німецьку форму. Але іншого виходу не було.

Уже взимку, в сильні морози, він продовжував носити свою стареньку шинель, іноді піддягав шкіряну куртку.

Одного разу розвідники привезли керівництву два добротних кожуха і валянки. Сидір Артемович страждав від болі в спині, від холоду у нього загострювалися різні болячки. Відразу одягнув кожух до п'ят, відвернув великий комір, взувся у валянки. І відчув себе нормально.

Змусили одягнути кожух Руднєва. Він відразу зняв його.

— Фу! Козлятиною смердить.

Але після поранення Семену Васильовичу були потрібні особливі умови. Запасливий Михайло Іванович Павловський дістав з тайника кожух і вручив його комісару.

Почувши про корову, яку повернули жінці, місцеве населення стало частіше звертатися до керівництва з’єднання зі скаргами. Через тиждень на партизанську заставу прибігла жінка. Вона скаржилася, що у неї забрали порося. Показала на бійця. Його затримали. Незабаром знайшли приховане порося.

Порушник виявився літнім чоловіком, у з’єднання його прийняли зовсім недавно.

— Негідник! — Кинув в обличчя мародеру Руднєв. — Ти розумієш, кого ти скривдив?! Ти залишив на голодному пайку солдатку та її дітей. Зганьбив все наше з’єднання.

Порушника взяли під варту. Командири зайшли в штаб. Жінка чекала біля хати.

Ковпак, Руднєв і Базима думали, що робити з мародером.

— Давайте висічемо його перед строєм, — запропонував командир.

— Ні вже, — голос комісара задрижав. — Розстріляти негідника. Минув тиждень після того, як ми збиралися з приводу наказу двісті.

— Хто буде стріляти? — Запитав тихо Базима. — Ні в кого рука не підніметься… свого.

Руднєв встав. Машинально поправив форму:

— Якщо не розстріляємо, гріш ціна наказу двісті. Ми ніколи не доб’ємося свідомої дисципліни. Бійці будуть, як і