Читати книгу - "Таврований"

Григорій Якович теж встав, сказав тихо:

— Напевно, ти правий.

Сидір Артемович дістав кисет, папір. Згорнув цигарку і зробив глибоку затяжку:

— Нехай буде гречка, — махнув рукою.

Через кілька хвилин весь особовий склад зібрали. «Трійка» вийшла до партизанів.

Руднєв сказав:

— Недавно по з’єднанню видано наказ № 200, в якому поставлено заслін мародерству мирних жителів. Однак, деякі бійці думають, що це лише папір. Вони глибоко помиляються. Їх чекає невідворотне покарання. Григорій Якович, зачитайте наказ.

Базима довго одівав окуляри. Тремтячою рукою вийняв з папки віддрукований на одній сторіночці паперу наказ. Зачитав його.

Руднєв дістав з кобури пістолет. Тут же, перед строєм, розстріляв мародера. Потім схилив голову і повернувся до приміщення.

Мародер снився йому цілий тиждень. Цілий тиждень він підхоплювався ночами.

Тихий і спокійний Григорій Якович одного разу теж прокинувся від дикого вигуку комісара. Довго нишпорив руками в узголів’ї, відшукуючи окуляри. Не знайшовши, клацнув трофейною запальничкою.

Схопився Сидір Артемович. Лаючись матом, вимовив:

— Дня вам не вистачило?!

— Не кричи, Сидір, у Семена з нервами не в порядку, — сказав Базима.

— Не перебільшуй, Гриша, я почуваю себе нормально, — тихо відповів змарнілий за останні кілька днів комісар. — Його комусь треба було стріляти…

Після розстрілу боєць деякий час лежав на землі. Ніхто не наважувався до нього підійти. Жваво розмовляючи, особовий склад розосереджувався по загонам і оперативним групам. Бійці з оперативної групи, в якій знаходився вбитий, завантажили його на віз.

— Поверніть мені порося! — Заголосила жінка.

Літній боєць, товариш розстріляного, незадоволено обернувся до неї, але нічого не сказав. Партизани завантажили порося на віз, де лежав труп людини.

На нього відразу вскочила з заплаканими очима, але усміхнена господиня.

У штабі йшла звичайна рутинна робота. Друкарка з вусами Вася Войцехович друкував черговий наказ. Семен Тутученко вивчав карту-кілометровку, Ковпак з Базимою обговорювали деякі деталі рейду в рідні місця, в Путивльський район.

З застави привели невідомого на прізвище Боркунов. Чоловіка в розквіті років. Він представився купцем, показав документи. Сів на лавочку, дістав кисет з тютюном.

Сидір Артемович, який любив хороший тютюн, прийняв у Боркунова щіпку спробувати.

Боркунов закурив, продовжував розповідати звичним тоном:

— Я із сім'ї розкуркулених, панове поліцаї. Іду за товаром.

Лице Ковпака зашарілось, клинчик бороди, здається, став ще гостріше. Базима схилився над документами, метелик його вусів змахнув крилами.

Ковпак не витримав першим. Виплюнув цигарку.

— Ми тобі не братці, поліцайська морда. Ми — червоні партизани.

Боркунов покраснів, зрозумів, що допустив помилку. Сказав вже іншим тоном:

— Вибачте! За поліцаїв прийняв. Пробираюсь до своїх. От і вигадав легенду.

— Сочинітєль найшовся, — намагався приховати посмішку Григорій Якович. — Розберися, що в тебе в душі. Або до фронту йшов, або в розвідку до нас послали.

— Розстріляти! — Недовго думав Ковпак.

Після перемоги Червоної Армії під Москвою збільшився потік бажаючих воювати в з’єднанні. Але в той же час «трійка» помітила, що інформація про підрозділ потрапляла до ворога. Тому ретельно відбирала і перевіряла кандидатів у партизани.

Вася Войцехович миттю викликав чергового. Боркунова взяли під варту.

В цей час до кімнати увійшов Семен Васильович. Він чув останні слова командира, але нічого не сказав. Уважно подивився на заарештованого.

— Сидір, давай я ще з ним попрацюю.

— Забирай гниду, — відповів Ковпак.

Руднєв з Боркуновим вийшли на вулицю.

— Як потрапив до нас? — Запитав комісар.

— Пробивався до своїх. Думав, що ви поліцаї.

Боркунов і Руднєв разом починали свій трудовий шлях у Петербурзі ще до революції. Потім зустрічалися зрідка в різних життєвих ситуаціях. Після революції та Громадянської війни Боркунов повернувся у своє село до батьків. Сім’я отримала землю. Всі свої сили віддавала її обробці, множила свій добробут.

Під час колективізації батька його розстріляли, як кулака. Боркунова судили. Дали три роки. Сидів він у Києві. Після звільнення там і залишився. Працював на будівництві.

Коли почалася війна, його демобілізували. Потрапив в оточення. Повернувся у своє село. Пішов у поліцаї. Першим ділом розправився з активістами, які відправили на той світ його батька.

— Служив новій владі. Думав, що Гітлер кращий за Сталіна. Але виявилося, що вони стоять один одного. Коли почали вішати, розстрілювати, палити будинки, відправляти молодь до Німеччини, втік.

— Далеко ти зайшов і вибратися тобі буде важко, — сказав Руднєв.

— На моїй совісті один голова сільради. Безсовісний, гад. Пришив його. Але потім зрозумів, що Боркунов не буде ганьбити свій рід. Кров своїх односельчан на себе не візьме. Пішов з поліції. Пробиваюся в Червону Армію.

Чоловік взявся за голову, промовив пригнічено:

— Боркунов нікому не потрібен: ні німцям, ні своїм. Як сказав ваш Дід, пришити мене треба. От і все.

— Ти на той світ не поспішай. Туди завжди встигнеш. Поборись за себе. Я теж відсидів майже два роки по політичній. Засумнівалися в моїй вірності Батьківщині і комуністичного ладу. Трохи на той світ не відправили. Ось бачиш. Живу. Воюю.

— Скільки таких, як ми, згноїли в тюрмах.

— Тобі доведеться посидіти в карцері. Я переговорю з командиром. Ми дамо тобі можливість показати