Читати книгу - "Річки Лондона"

— Леслі? Б'юсь об заклад, вона цьому не зраділа, — сказав я.

— Її власні слова: «Чому це кляте лайно завжди саме зі мною трапляється?» — сказав Найтінґейл.

— То ким був постраждалий від секвестру, коли був живий? — спитав я.

— А хто сказав, що він мертвий? — сказав Найтінґейл.

Він провів мене коридором до кімнати, що була обладнана для термінової реанімації; якщо задуматися, досить моторошно, що в морзі є таке місце. Леслі понуро сиділа на стільці в куті кімнати. Коли ми зайшли, вона привіталася змахом руки. Навколо ліжка стояли машини, що пихкали, пищали або мовчки спалахували вогниками. На ліжку лежав Теренс Потслі, двадцять сім років, з Седжефілда, що в графстві Дарем, менеджер з супермаркету, чиїх найближчих родичів ще не було повідомлено. На його обличчі були хащі з неіржавкої сталі — це називають медичним риштуванням. Доктор Валід сподівався, що воно забезпечить успішне хірургічне відновлення після того, як буде дано ладу секвестру Потслі.

— А я ще скаржилася, коли скоби на зубах носила, — сказала Леслі.

— Він притомний? — спитав я.

— Вони звуть цей стан «медична кома», — сказав Найтінґейл. — Окслі знає, з ким ми маємо справу?

— Айсіс знає, — сказав я. — Вона пам'ятає Генрі Пайка як актора-невдаху, який, можливо, був убитий Чарльзом Макліном — більш успішним актором.

— Якщо це так, це пояснює його обурення, — сказав Найтінґейл.

— Його заарештували? — спитала Леслі.

— Архіви неповні, — сказав я. — Можливо, Пайка заарештовували…

— Не Пайка, — сказала Леслі. — Макліна. Не бути спійманим за вбивство — це везіння, але якщо йдеться про два вбивства, це вже в біса малоймовірно. Не кажучи вже про несправедливість.

— Маклін дожив до похилого віку, — сказав Найтінґейл. — Він був невіддільною частиною життя на Ковент-Ґарден. Я знав про перше вбивство, але про Генрі Пайка ніколи не чув.

— Ми можемо поговорити деінде? — спитала Леслі. — Від нього в мене мороз поза шкірою.

Оскільки більшість з нас були копами, іншим місцем могли бути або паб, або їдальня — їдальня була ближче. Дочекавшись, коли до нас підійшов доктор Валід, я розповів про свій план.

— Я маю ідею, — сказав я.

— Сподіваюсь, що не «дуже хитрий план»[12], — сказала Леслі.

Найтінґейл ніяк не зреагував, але доктор Валід злегка хихикнув.

— Взагалі-то, — сказав я, — це хитрий план.

Найтінґейл мав при собі роздрук сценарію Піччіні. Я розкрив його й привернув увагу всіх до сцени, що була після того, як Панч порішив сліпого жебрака. У ній з'являється констебль, який хоче заарештувати Панча за вбивство жінки та дитини.

— Я виконаю в цій сцені роль констебля.

— Ти добровільно підставиш голову під його палицю? — спитав доктор Валід.

— Якщо ви прочитаєте сценарій, то побачите, що констебль виживає, — сказав я. — Так само, як і офіцер, який незабаром прибуває.

— Якщо я правильно розумію, ним маю бути я, — сказав Найтінґейл.

— Хто завгодно, тільки не я, — сказала Леслі.

— Я не певний, що розумію, як це має відбутися, — сказав Найтінґейл. — Генрі Пайк не має причин влаштовувати зустріч із нами, хоч як би добре ми не підходили для його п'єси.

Доктор Валід тикнув пальцем у сценарій і сказав:

— Панч питає «Хіба я вас звав?», а констебль на це відповідає «Мене до вас прислали». Панч не має вибору; це вибір долі. «Мені не треба констебля», каже він.

— Мені здається, що ви неправильно уявляєте собі Панча, — сказала Леслі. — Ви припускаєте, що він є чимось на кшталт надприродного вбивці, який змушений брати участь у виставі «Панч і Джуді». Але ж це може бути щось інше.

— Наприклад? — спитав я.

— Приміром, він може бути втіленням соціального тренду, злочину та заворушень. Дух бунтарства й непокори лондонського натовпу.

Ми всі здивовано подивилися на неї.

— Знаєте, я в школі теж училася, — сказала Леслі.

— Ти маєш інший план? — спитав я.

— Ні, — сказала Леслі. — Просто я хочу, щоб ти був обережний. Якщо тобі здається, що ти знаєш, що робиш, це не гарантує, що ти дійсно знаєш, що робиш.

— Добре, що ми з цим розібралися, — сказав я.

— Можеш не дякувати, — сказала вона. — Але навіть якщо ти зустрінешся з Генрі, що тоді?

Це було слушне питання; я подивився на Найтінґейла.

— Я можу відстежити його дух, — сказав Найтінґейл. — Якщо я буду достатньо близько, я зможу знайти його кістки.

— І що тоді?

Я подивився на Найтінґейла.

— Ми їх викопаємо, перемелемо на порох, змішаємо з кам'яною сіллю й розвіємо над морем, — сказав я.

— І це спрацює? — спитала вона.

— Раніше спрацьовувало, — сказав доктор Валід.

— Вам