Читати книгу - "Важка весна"

Взяв її голову в долоні й розчепіреними пальцями легенько розчесав м’яке волосся. Але вона відчувала, що він не вкладає в це свою душу, подумав він, жіноче тіло відає про кожен порух, чи є він щирим, чи штучним, про кожен найменший рух. І тим паче, вона запропонувала кохання і майже нав’язує його. Але чого зрештою хоче? У нього незвичайне дівча, яке вміє кохати в пастуших колибах, на соломі, бо живе з природою, як він сам хотів би жити; тобто вона саме така, як він бажає, чого ж він іще хоче? Вона нічого не вимагає і радісно віддає йому все. Розчарований, бо ще хтось побажав її? А що вона може? Що може, якщо одного разу сіла до когось в машину, і чиясь рука обійняла її за плечі?

І його права рука наблизилася до її тіла, мов у бажанні скоротити віддаль між ними, немов для того, щоб утішити її, бо так надовго залишив її саму, осторонь. Але вона це відчуває, повторив собі, вона відчуває, що долоня рухається сама собою, але у ній він не присутній, що пальці пестять її, але в їхньому милуванні немає його. І це не благородно, що пальці там, а він не з ними.

Гмикнув, немов хотів відігнати недоречну думку.

— Що таке, Радку?

— Не можу змиритися з думкою, що ти завжди щось приховуєш.

— Нічого не приховую.

— А все ж таки...

Потім їх розділило мовчання, в яке вкрався голос самотнього цвіркуна. Жалюгідне отаке кохання на соломі, серед кривих дощок, коли немає віри, яка б живила його енергією. І все це ще сумніше, якщо взяти до уваги, що надворі двадцяте століття зі своєю технікою і своїми вигодами.

— Твій Антуан тобі знову писав, — сказав згодом.

— Ні.

— Не має сенсу приховувати.

— Якщо кажу ні, то ні.

Тамував роздратування, яке його охоплювало, і відчував, що коли поквапиться, то залатати тріщини, які виникли поміж ними, буде важко. Але чому її слова такі переконані, без тіні найменшого вагання?

— Який сенс брехати в цю мить?

— А я не брешу.

В її голосі було менше спротиву і менше рішучості, але саме цей відтінок став для нього, мов пастка, яку йому наставила легковажна, але водночас недремна підступність. Немов слабкість, що прикривається кокетливістю і свідома своєї сили.

Витягнув руку з-під її голови і встав.

Хоч би щось сказала, подумав він, коли відійшов. Хоч би покликала його на ім’я, як це вона вміє неперевершено робити. Достатньо було б. Але її немов не було, і він ненавидів оцю її відсутність і той холод. У темряві вона була одним цілим із соломою, здавалося, її немає, і все це після того, як вона збурила його своїм коханням, своєю брехнею, а тепер ще й своїм мовчанням.

Він знову опинився на дорозі і почав підійматися в напрямку чорної маси соснового лісу. Його кроки були спочатку швидкими, але потроху сповільнилися.

Вона піде вниз, у напрямку дому, подумав він. Нехай іде, куди хоче, і нехай настане кінець усім цим дитячим витівкам. Але спосіб, у який вона це приховує, зовсім не дитячий. Та все ж діти теж такі вперті в своєму запереченні. Добре, але покінчимо з цим. Оскільки ж кохання потрібне, то нехай воно буде чимось міцним і надійним, а не грою, яка щодня змінюється. Гарна спокуса, яка весь час тримає людину в колі й атмосфері дитячого садка. Ringa ringa raja (Рінга-рінга-рая)[29]. І якби так тривало ще якийсь час, він би повністю здитинів і вже б зовсім не усвідомлював, звідки повернувся. Навіть тепер уже менше усвідомлює.

І задоволений був, що розповів Іву про Яноша. Вперше він розкрився. І правильно, бо Ів розумний і добрий. Неймовірно, яку кількість людських смертей він носить у собі. І яку відповідальність за все це. А тут викрутаси сновиди, яка сідає до когось у машину і каже, що не могла протистояти нав’язливій люб’язності його руки. Не могла опиратися. І якщо вона каже, що він не писав знову, значить, не писав. І він це ковтає, після того, як бачив Яноша, загорненого в коц, і Младена на кам’яному столі коло палаючої печі. Несерйозна забава з Червоною Капелюшкою. І саме тут, де тоді відчув, що вже ніби звільнився від неї. Та вже першої миті його звабила. Завжди має готову відповідь. Але де в неї межа між обґрунтованою причиною і звичайною нещирістю? «Я не фарбувала очі», — але вже здалеку видно, що вони немов у акторки після вистави. «Я не приймаю руку», — але цілком зрозуміло, чому вона її забирає. Цьому треба покласти край; бо це шалене дівча не зможе стати поруч з ним у борні за життя. Це не та жінка, яка буде ще й другом.

Але ж він їй сам сказав, що якби вона поводилася тверезо і по-материнському, то не змогла б для нього значити те, що вона для нього значить. І це правда. Не міг би їй довіритися. Не міг би бути самим собою. І це, мабуть, головне. Бути самим собою і водночас мати можливість забути про себе. Бо коли чоловічі тіла вмирали й горіли, жіноче єство не могло допомогти навіть як спогад. Особливо як спогад. І якщо жінки десь також ставали скелетами й потім згорали, то вони горіли окремо; їхня загибель не мала ніякого стосунку до їхньої, чоловічої смерті. І якщо тоді його самота була